У 1938 році канцлер Німеччини Адольф Гітлер розмістив війська вздовж кордону Чехословаччини з очевидним наміром вторгнення в Судетську область під хибним приводом, що її переважне німецьке населення перебуває під загрозою. Сподіваючись запобігти черговій світовій війні після низки провокаційних дій, які Німеччина, прем'єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен зустрівся з Гітлером, італійським президентом Беніто Муссоліні та французьким президентом Едуаром Даладьє за помітної відсутності президента Чехословаччини Едварда Бенеша. 30 вересня 1938 року було підписано Мюнхенську угоду, яка передавала Судетську область Німеччині в обмін на обіцянку Гітлера не прагнути подальших територіальних придбань. Шість місяців по тому Гітлер захопив решту Чехословаччини, а ще через шість місяців вторгся до Польщі , розпочавши Другу світову війну під ще одним хибним приводом.

Приблизно за тиждень до вторгнення Гітлера до західної Польщі Німеччина та Радянський Союз Йосипа Сталіна підписали угоду про ненапад, пакт Молотова-Ріббентропа. Це, здавалося б, гарантувало безпеку Росії від вторгнення Німеччини, водночас надаючи їй можливість вторгнутися до Польщі зі сходу, що вона й зробила менш ніж через три тижні після вторгнення Німеччини. Продовжуючи свої минулі зради, Гітлер продовжив вторгнення до Радянського Союзу в червні 1941 року, спустошивши величезну територію, перш ніж відступити під контратакою. З 1938 по 1941 рік обман Гітлера тривав достатньо довго, щоб забрати життя 40 мільйонів людей лише на Східному фронті .

У Східній Європі розгорілася ще одна війна, пов'язана з територіальними захопленнями; цього разу за те, що зводиться до фантастичної ідеї повернення слави Російської імперії , яка зазнала жахливого провалу на початку минулого століття, а потім розпався через 70 років. Тепер режим Путіна загрожує майбутньому Росії лише через кілька десятиліть, піддаючи її тягарю монументальної урядової та суспільної корупції, водночас ведучи несправедливу війну в Україні. Послідовні російські автократичні режими зі скороченням тривалості життя не віщують комфортного майбутнього для країни, яка, здавалося, мала великі надії. Можливо, російські лідери зрештою стануть жертвами обману власної пропаганди , яка спочатку призначалася лише для споживання російською громадськістю та світом загалом.
Для Путіна та його Росії іронія, що нещодавно розігралася, виявилася у вигляді розширення військового альянсу, який йому протистоїть. У травні 2022 року, менш ніж через три місяці після його вторгнення в Україну, Фінляндія та Швеція подали заявки на вступ до Організації Північноатлантичного договору (НАТО), отримавши членство у квітні 2023 року та березні 2024 року відповідно. Можливо, гіршим для Путіна стало створення ним того, що виявилося грізним ворогом на його південному кордоні. Після його вторгнення в Крим у 2014 році достатня кількість українців віддала перевагу геополітичній приналежності Європейському Союзу (ЄС) та НАТО, щоб включити це до конституції у 2019 році. Через чотири місяці після його вторгнення в Україну в лютому 2022 року опитування показало, що 81% українців хотіли б вступити до ЄС, а 71% – до НАТО. Будь-які настрої на користь Росії впали до 2%, і нація стала міцно об'єднаною від заходу до сходу. З огляду на ситуацію Путіна в Росії, де він заявив про визнання за те, що вивів свою країну з «прірви» після розпаду Радянського Союзу в 1991 році, можна поставити під сумнів, чи не довів він її до руїни лише зараз власними руками.

З тієї чи іншої причини корпоративні та світові лідери та інші впливові особи з часом тяжіли до Росії , щоб отримати привілеї, визнання чи багатство на власний страх і ризик. Зв'язок з режимом Путіна був пов'язаний з ризиками залежності , навіть втрати національного суверенітету або фатальних особистих наслідків . Оголосити, що ви «друг» Володимира Путіна, означає сказати Володимиру Путіну та членам його режиму, що ви просто черговий «корисний ідіот». Путін, як і кілька його попередників, які взяли на себе керівництво Росією, вважає Захід своїм ворогом. Будь-який рівень турботи з його боку про ваше благополуччя чи благополуччя вашої нації відсутній у його списку пріоритетів.

Окрім отримання прибутку від власноруч створеної клептократії, порядок денний Путіна зосереджений на відновленні Росії як наддержави, якої варто боятися та поважати в усьому світі, як того бажає будь-який шовініст. У його ілюзії російська винятковість панує понад усе. Можна навіть погодитися з тим, що таке націоналістичне почуття є похвальним, доки не усвідомиться, що досягнення його мети передбачає жертвування благополуччям інших, можливо, власним. Дійсно, версія винятковості Путіна, більше, ніж можна сказати про американську, включає відверте вторгнення в сусідні суверенні країни. Поряд з цим його стратегія спрямована на підрив політичної стабільності та соціальної структури західних країн, зокрема Сполучених Штатів (США). Це включало створення міжнародних агентств, спеціально спрямованих на послаблення західної економіки та геополітичного становища, а також на загрозу їхній безпеці через військові союзи та спроби технологічної переваги.
«Найбільша геополітична катастрофа століття»
– звернення президента Володимира Путіна до нації, 25 квітня 2005 року; стосовно розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, 1991 рік.
Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) разом з країнами Варшавського договору став версією Російської імперії (1721–1917) у 20-му столітті, яка тривала до її розпаду в 1991 році. Прагнучи відірватися від свого репресивного повелителя в Москві, країни східноєвропейського блоку (тобто Варшавського договору) скористалися можливістю, щоб відновити не лише свою економіку, знесилену радянською політикою, а й свою національну гідність. Після цього вони послідовно зверталися до НАТО, щоб захиститися від повторного падіння під черговий російський гегемонний кошмар.
На жаль для Росії, Путін вирішив відродити свою версію імперії, спочатку підкоривши сусідні колишні республіки СРСР. Він створив кризу в Чечні на початку свого президентства, щоб виправдати російське вторгнення, зрівнявши з землею її столицю Грозний, убивши понад 50 000 мирних жителів та залишивши після себе літопис «жахливих порушень гуманітарного права». Був встановлений маріонетковий режим, який нині очолює Рамзан Кадиров, і відповідно продовжив співпрацю з Москвою, забезпечуючи її вірність у всіх справах. Після цього Росія вторглася до Грузії у 2008 році на підтримку сепаратистського повстання держав Абхазія та Південна Осетія. Росія продовжила неправомірно визнавати ці держави окремими автономними республіками від Грузії. Більше того, вона видала їхнім громадянам російські паспорти з подальшим натяком на те, що вони незалежні від грузинського уряду. Міжнародна місія зі встановлення фактів з'ясувала законність заяв і визначила, що немає підстав для оголошення сепаратистських держав незалежними від Грузії.

Решту Грузії зараз контролює правляча партія «Грузинська мрія», заснована та під впливом проросійського олігарха Бідзіни Іванішвілі, який сумлінно заперечував прагнення більшості грузинів вступити до ЄС. Аналіз парламентських виборів у Грузії у жовтні 2024 року, проведений Міжнародним республіканським інститутом, видається достатнім, щоб оголосити нинішній уряд, очолюваний партією Іванішвілі, нелегітимним.
Майдан в Україні 2013-14 років став реакцією на рішення тодішнього проросійського президента Віктора Януковича відмовитися від угоди на користь угоди в останню хвилину з Путіним, який пропонував гроші та обіцянку знижок на імпортовані з Росії енергоносії. Янукович відмовився від президентства, коли побачив, що його уряд більше не має позицій, і втік з країни в пошуках притулку в Росії. Невдовзі після цього, 27 лютого 2014 року, Путін, що, безсумнівно, було заздалегідь спланованою реакцією на втрату впливу Росії над Україною, здійснив таємну воєнізовану операцію з окупації Криму. Після поспішно організованого референдуму територія була незаконно анексована Росією. Тим часом східна Україна зазнала воєнних дій, спровокованих Росією , які загрожували її економіці та територіальній цілісності.
Остаточна спроба захопити всю Україну шляхом прямого вторгнення Росії відбулася в лютому 2022 року під дивним твердженням, що це вимагає денацифікації. Незліченні російські воєнні злочини , що послідували за цим у спробах дегуманізувати та дестабілізувати Україну, зазнали невдачі, як і військова стратегія, в результаті чого воєнна економіка Путіна наближається до стагфляції , а російський народ позбавлений свого добробуту.

Незважаючи на воєнні злочини Росії, такі лідери, як Віктор Орбан з Угорщини та Роберт Фіцо з Словаччини, вирішили ігнорувати бурхливу історію своїх країн з Росією та стати залежними від іншого невдалого російського авторитарного режиму та його деспота. Як Словаччина , так і Угорщина потрапили під пильну увагу ЄС за їхнє сповзання до неліберального управління з боку їхніх відповідних лідерів і можуть зіткнутися з виключенням за відмову від своїх принципів демократичного правління. В обмін на свої зв'язки з путінською Росією, вони навряд чи отримають багато співчуття від його режиму за нинішніх обставин його війни в Україні. Натомість, оскільки його фінансовий годинник та внутрішня популярність йдуть вниз, Путін з певним відчаєм на здобуття позицій в Україні, готуючись до очікуваних переговорів, запропонованих для припинення війни, за яку він залишається повністю відповідальним. Більше того, Путін нещодавно продемонстрував свою байдужість до попередніх зобов'язань, як у нещодавній катастрофі в Сирії. Те саме можна сказати і про Венесуелу, де подібна залежність від Росії існує з боку незаконного диктаторського режиму.
Обман – це справа звички для режиму Путіна, як і для режиму Гітлера, чи то для внутрішнього споживання, чи для заспокоєння міжнародної спільноти. Незважаючи на чіткі ознаки намірів Росії вторгнутися в Україну протягом кількох місяців, коли її війська почали зосереджуватися вздовж кордону України, брехня Кремля остаточно підтвердилася в лютому 2022 року. Вона продовжувалася протягом усієї війни. Давня звичка широко розповсюдженої дезінформації та пропаганди щодо російської політики та діяльності є добре відомою та настільки глибоко вкоріненою, що державні заяви слід автоматично ігнорувати як такі, що вводять в оману, у кращому випадку.
Незрозуміло, які наміри має новообраний президент Дональд Трамп щодо своїх планів щодо припинення війни в Росії. Ідея зупинити її за один день була висунута без деталей , але пов'язана з наслідком віддачі території в Україні тому, хто розпалював війну – можливо, занадто довгий шлях для України. Підживленням такої ідеї стали, здається, грубо перебільшені заяви про те, що Україна «втратила» 400 000 військовослужбовців під час війни, якщо під «втратили» він має на увазі «мертві». У будь-якому випадку, здається нещирим з боку новообраного президента говорити про такі людські втрати, оскільки він більше відомий як транзакційний гравець, ніж гуманітарними чеснотами. У риториці не згадувалася відповідальність Росії за війну, її нездатність завершити війну, її економіка, що занепадає, і, що найбільше тривожить, ненависть до США та Заходу. Путін не більше поважає пана Трампа, ніж президента Байдена, оскільки вони обидва належать США і тому залишаються відповідальними за їхні минулі нібито образи, завдані Росії. Коротше кажучи, він намагатиметься використати одне чи інше на свою користь, коли це можливо.
Генерал-лейтенант у відставці Кіт Келлог є спеціальним посланником новообраного президента Трампа з питань України та Росії. Келлог вірить у теорію «експансіонізму НАТО» як загрозу для Росії, яка розпочала війну в Україні, – почуття, подібне до того, яке викликають інші, ніби країни Східної Європи якимось чином були змушені вступити до НАТО. Україна поділяла ті ж побоювання, що й ці інші країни, що порядок денний Путіна був спрямований на здійснення впливу на її суспільство, незалежно від того, чи було НАТО частиною цієї картини, чи ні. Незрозуміло, до чого призвели переговори Ілона Маска з Путіним, але вони, безсумнівно, додадуть певних вимог до пана Трампа
Келлог, один із засновників Інституту політики «Америка понад усе» (AFPI), стверджує, що зовнішня політика США має бути спрямована на інтереси національної безпеки. Залишаючи осторонь мораль та демократичні принципи, він, схоже, налаштований на угоду з Путіним, воєнним злочинцем, та поступитися українською територією Росії в обмін на згоду останньої відбудувати Україну та хибну надію на майбутню безпеку від подальшої агресії. По-перше, економіка Росії не в такому стані, щоб фінансувати відновлення України, і покладатися як на слова Путіна, так і на майбутні продажі енергоносіїв Росією є в кращому випадку ненадійною ідеєю. Прискорене врегулювання війни Росії в Україні приречене на провал, якщо воно не відповідатиме цілям Путіна , які ще належить визначити, враховуючи його нинішнє скрутне становище всередині країни та його шанси на полі бою. Останні ознаки свідчать про те, що Росія не зацікавлена в узгодженні шляхом переговорів.
Для України, її сталість та самоідентичність як нації, враховуючи її економіку, довгострокову безпеку та самовизначення, вимагають повного відновлення її території, включаючи Крим, приєднання до ЄС та переозброєння, щоб будь-яка країна могла прикро розглядати можливість її наздогнати. AFPI було неправильно критикувати зусилля США щодо надання необхідної підтримки Україні, коли вона стала жертвою неспровокованого нападу Росії. Незважаючи на повідомлення про те, що Путін прийняв рішення про вторгнення в Україну за рік до цього, дуже ймовірно, що ідея відтворення якоїсь версії його імперії виникла значно раніше, коли він озвучив абсурдну думку про те, що Україна є просто творінням Леніна та Сталіна протягом попереднього століття. Фактично, на конференції НАТО 2008 року в Бухаресті Путін публічно заявив, що Україна не є державою. Однак поширена думка полягає в тому, що походження України датується IXстоліттям і передує походженню Росії.

Прикро, що значна частина нещодавніх коментарів на Заході щодо припинення війни зосереджена на тому, від чого Україна готова відмовитися, а не на тому, як найкраще завершити конфлікт на свою користь. Історія цієї війни, яку буде написано, не повинна фіксувати, як агресора винагородили за злочинне починання, а колись суверенну державу змусили капітулювати і, можливо, зрештою перестати бути державою. Така історія, безумовно, назавжди засоромить тих, хто брав участь у цих зусиллях, за те, що їх знову обдурила розпусна поведінка ослабленого недобросовісного гравця, як це сталося після вищезгаданої Мюнхенської угоди 1938 року. Проте, було висунуто досить складний бізнес-аргумент , згідно з яким Росія могла б значною мірою відновити звичну роботу за умови значних поступок з боку України та Заходу, водночас надаючи можливість окремим західним елітам суттєво виграти від цього процесу.
Хіба Україні немає чого запропонувати Заходу? Хто б не хотів бачити її поруч зі собою як союзника, продемонструвавши світові свої інноваційні військові можливості, мужність та стійкість проти ворога, який утричі перевищує її розміри? Хто розуміє російське стратегічне мислення краще, ніж будь-яка західна країна? Відбудова такої країни принесе користь не лише їй, але й тим, хто підтримує її оборону і хто, найімовірніше, потім залучиться до виплати репарацій. Фінансування продовжуватиметься, як і зараз, шляхом стягнення відсотків із заморожених російських активів до завершення реконструкції. Фактична конфіскація цих активів пришвидшить ці зусилля. Співпраця іноземних корпорацій з українською промисловістю принесе значні інвестиції в середовище, багате на сільськогосподарську продукцію, енергетичні ресурси, зокрема сланцевий газ, та родовища корисних копалин , а також обіцяє значний прибуток. Запаси урану в Україні є найбільшими в Європі, тоді як залізна руда, титан та марганець посідають друге місце. В іншому випадку великі родовища літію, графіту та рідкісноземельних мінералів входять до 117 зі 120 найбільш використовуваних мінералів у світі. Самодостатня Україна продовжуватиме свою роль світового постачальника продовольства та співпрацюватиме зі США та Заходом у багатьох доцільних починаннях і в майбутньому, будучи набагато надійнішою, ніж Росія, якою вона довела свою ефективність.
З геополітичної та комерційно-стратегічної точки зору, суверенна, самодостатня Україна могла б укласти угоди, що забезпечують до глибоководних портів в Одесі або Криму, де глибоководні порти розташовані в Севастополі, Ялті, Феодосії та Керчі. Наявність одного або кількох портів може бути узгоджена в рамках угоди про ленд-ліз як часткове відшкодування за фінансову підтримку, яку досі надавали США та Захід. Відмова Росії від контролю над Кримом покладе край практиці Росії щодо перешкоджання або заборони морського судноплавства, поки вона вирішує проводити військово-морські навчання або перешкоджає забезпеченню необхідного розподілу продовольства в усьому світі.
Цікаво, що російські державні ЗМІ вказували на плани НАТО вторгнутися в Крим, і тому Росія має додаткові підстави для його окупації та анексії. Цей аргумент був абсурдним, оскільки у НАТО не було жодних підстав вдаватися до такого кроку. Україна була далеко не розглядається на предмет членства, і протягом двох десятиліть НАТО вже мало присутність у країнах Балтії, що межують з Росією і насправді набагато ближче до Москви. Однак тепер, коли обман Росії був викритий, а її незаконні наміри продемонстровано вторгненням в Україну, аргумент на користь такого сценарію може здатися доречним. Якщо Україна продовжить свою заявку на вступ до НАТО, Крим стане стратегічно ідеальним місцем для створення військової фортеці, яка допоможе забезпечити довгострокові гарантії від російської агресії, забезпечуючи водночас додаткову безпеку свого східного флангу, включаючи Туреччину.
У певному сенсі міжнародна дипломатія забезпечила можливість вирішення конфліктів там, де результати не були визначені військовим шляхом. Однак у кількох ситуаціях їй вдалося лише створити затишшя в суперечці, достатнього для того, щоб агресор міг переозброїтися та повернутися до початково встановленого порядку денного. У стосунках між Путіним та Росією є два питання. Перше зосереджено на вимозі Путіна повністю підкорити Україну, оскільки він вважає, що вона просто не гідна існувати окремо від Росії. Він продемонстрував це, викравши велику кількість українських дітей, безладно знищуючи цивільну інфраструктуру, переміщуючи та вбиваючи її народ, а також дегуманізуючи їх. Друге стосується необхідності Путіна реалізувати свою давню ілюзію повернути Росії статус нації, яка має значення на світовій арені, незважаючи на його нездатність забезпечити їй основу, яка б гарантувала її власну стійкість. У нього залишається війна, яку він не може виграти, але війна, яку він повинен продовжувати.
Якщо має бути справедливе рішення, а не консенсус, де «всі погоджуються колективно говорити те, у що ніхто не вірить індивідуально», тоді агресора потрібно змусити змиритися з реальністю того, що він зробив, і прийняти єдиний можливий результат – нічого йому не дати. Нехай це буде розумінням для всіх інших зловмисних утворень, які вирішили поводитися подібним злочинним чином.
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2025. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.