Злочинність Володимира Путіна поширюється далеко за межі України. Безпосередні сусіди Росії в Європейському Союзі (ЄС) можуть засвідчити різні засоби, за допомогою яких їм загрожують – спланована масова міграція, спрямована на дестабілізацію суспільного ладу, кібератаки на фінансові та урядові установи, дезінформаційні кампанії, спрямовані на суспільні невдоволення, саботаж, вбивства та інші методи, які будуть розглянуті тут. Однак територіальна близькість не є обов'язковою умовою для вторгнення Росії. Подібні підходи застосовувалися до інших країн світу, і особливо на Заході, який Путін вважає своїм архетипним ворогом, як це було типово для його радянського виховання.
Під керівництвом Путіна Росія здобула репутацію країни, що сповідує винятковість, а разом з нею й відчуття права на щось, завдяки якому виправдання незаконного вторгнення в сусідню країну, таку як Україна, може бути побудоване на вимушених вигадках уяви. Серед них – абсурдна ідея фашистського режиму в Україні, який загрожує існуванню Росії, коли вона сама себе звинувачує в цьому; інша – фантазія, що виникла з російської історіографії 19-го століття, яка стверджує, що Україна походить від ранньої версії Росії. Нарешті, існує уявна загроза з боку Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка намагається підірвати безпеку Росії, тоді як насправді саме Росія зі своїми історично імперіалістичними амбіціями становить загрозу, що можуть засвідчити колишні країни Варшавського договору Східної Європи. Більше того, країни Балтії, а нещодавно і Фінляндія, і Швеція, усвідомили ті ж ризики спільного кордону або, принаймні, певної близькості до демона.

Жорстокість, з якою Путін веде війну в Україні, добре задокументована , і наразі це ядро, за яким можна спочатку оцінити його злочинну діяльність. Однак масштаби його зусиль у світі потребують перегляду, щоб зрозуміти, чому світова спільнота загалом повинна кинути їм виклик і завдати їм поразки. На карту поставлено багато для міжнародного порядку, встановленого невдовзі після завершення останньої великої війни у світі, майже 80 років тому.
Громадянська війна в Сирії та російська агресія
Заворушення в Сирії спалахнули у 2011 році загальнонаціональним народним протестом проти репресивного режиму Башара Асада, що відображало попередні реакції на авторитарне правління в Єгипті та Тунісі під час Арабської весни. Громадянська війна спалахнула після того, як режим, який підтримував Росія та Китай, застосував озброєння у відповідь на заворушення. Обидві країни наклали вето на наступні резолюції Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй (ООН), що засуджували дії Асада. Іран надіслав зброю Асаду, а його філія в Лівані, "Хезболла", відправила бійців. У 2013 році проти повстанців, які без розбору вбивали мирних жителів поблизу, було застосовано хімічну зброю. Росія вже на ранній стадії війни брала участь у підтримці урядових сил, надаючи значну кількість озброєнь та спорядження.

У вересні 2015 року Росія фізично вступила у війну на прохання Асада, щоб допомогти перемогти його сирійську опозицію та Ісламську державу Іраку та Леванту (ІДІЛ). Було розпочато масштабну кампанію авіаударів по опорних пунктах опозиції. Геополітична мета Путіна була двоякою: по-перше, зменшити вплив США на Близькому Сході, а по-друге, отримати стратегічний плацдарм уздовж узбережжя Середземного моря, розширивши вплив Росії на Північну Африку та регіон Червоного моря. Російський спецназ та найманець Путіна "Група Вагнера" застосували власну жорстокість, зосереджуючи свій досвід боротьби з випаленою землею як на цивільному населенні, так і на військових цілях. Цікаво, що з останніх цілей 80% повітряних атак Росії у 2016 році були спрямовані на сирійські ополченці, які брали участь у боротьбі з ІДІЛ, що наражало сирійське суспільство на екстремістські загрози терористичної організації. Однак, зрештою, до 2019 року ІДІЛ втратив контроль над усіма своїми територіями на Близькому Сході завдяки зусиллям американських, курдських та іракських сил, незважаючи на втручання Росії.
За даними Сирійської мережі з прав людини, незалежної моніторингової групи, що базується у Великій Британії (СК), до березня 2016 року лише внаслідок російських авіаударів загинуло понад 2000 мирних жителів . Це було досягнуто шляхом невибіркового використання касетних бомб, запалювальних речовин, що містять алюмінієвий порошок та оксид заліза, що призводили до сильних проникаючих опіків, а також термобаричної зброї, яка детонувала аерозольований вибуховий елемент, що задушував та обпікав жертв. До 30 квітня 2018 року, після 31 місяця російських бомбардувань, та сама моніторингова група повідомила про 7700 жертв серед цивільного населення, серед яких 1851 дитина віком до 18 років. Amnesty International назвала ці методи ведення війни порушеннями міжнародного гуманітарного права, що більш ніж знайоме російським військовим.

Зрештою, російське втручання , схоже, закріпило владу Асада, залишивши Сирію в глухому куті з повстанськими силами. До середини 2023 року Росія створила 105 військових об'єктів у Сирії, і режим Асада обіцяв їй постійну присутність для підтримки стабільності в країні. Дві основні військові бази Росії складаються з авіабази Хмеймім у Латакії, прибережному портовому місті на півночі Сирії, та військово-морської бази в Тартусі, за 53 милі на південь, де розміщена частина Північного флоту Росії, що наразі складається з трьох десантних кораблів. Тісна співпраця між Іраном, який має власну військову присутність у Сирії, та Росією існує в країні з 2015 року.
Використання Росією сирійської міграції як зброї
Внаслідок надзвичайно жорстокої бомбардувальної кампанії Росії на підтримку власних сил Асада, міграція переважно сирійських мігрантів до Європи сталася внаслідок надзвичайно насильницьких дій. До початку 2016 року майже 129 500 осіб прибули морем, а ще 1545 – суходолом, переважна більшість з яких пройшла через Грецію. Контроль такого масового потоку людей створює не лише прикордонні та гуманітарні кризи, але й породжує хаос і суспільні розбіжності в тих країнах, які самі справляються з напливом мігрантів. Ксенофобські та націоналістичні сили спонукають до політичних рухів і популістських настроїв , які в контексті європейської демократії можуть призвести до серйозних розбіжностей, що знову ж таки зіграє на руку Росії.
Все це допомогло не лише спричинити політичну та соціальну нестабільність у Європі, але й відволікти Захід від конфлікту, який виник через навмисне вторгнення Росії в Крим та східну Україну у 2014 році, а потім незаконну анексію Криму. Вісім років тривало конфлікт на Донбасі, східних регіонах України, де російські воєнізовані операції підтримували місцеві підривні елементи, що протистояли українським силам, до прямого вторгнення Росії в лютому 2022 року.
За іронією долі, попри проблеми, спричинені в Сирії, Росія блокувала в'їзд сирійських біженців або ж піддавала їх подальшій ворожості, коли вони зверталися по притулок. Дмитро Пєсков, речник Путіна, очевидно, не знаючи про причетність Росії до цих страждань, запропонував, щоб країни, відповідальні за спричинення кризи біженців, понесли відповідальність. Відсутність притулку для сирійців у Росії змусила 5500 з них продовжити рух на північ, щоб пройти через прикордонний перехід Борисоглібський-Сторског приблизно на 70° північної широти до Норвегії, перш ніж цей в'їзд було закрито. Погіршуючи ситуацію для сирійців, деяких оштрафували за те, що вони представилися біженцями без документів у Міністерстві внутрішніх справ. Коли їх затримувала поліція, їх відправляли до центрів утримання мігрантів для депортації, що повертало б їх до зони конфлікту.
Російсько-білоруська змова на кордоні ЄС
Розширюючи тему невійськової гібридної війни, партнерство з Білоруссю та її диктатором Олександром Лукашенком надало Путіну додаткову можливість створити хаос на кордоні в іншому пункті пропуску, цього разу загрожуючи Польщі та Литві. У 2021 році, лише за кілька місяців до вторгнення Росії в Україну, білоруська влада послабила візові вимоги, заохочуючи тисячі мігрантів з охоплених конфліктами країн Близького Сходу, таких як Ірак, Сирія, Ємен та Афганістан, прибувати до Білорусі. Подорожі забезпечувала білоруська державна авіакомпанія, а мігрантів розміщували в урядових готелях. Однак Білорусь не надавала гуманітарної допомоги іншим чином, а радше прагнула загнати їх до свого 250-мильного кордону з Польщею та сусідніми країнами Литвою та Латвією. Деякі мігранти з'явилися з російськими візами, що свідчить про те, що їх потрапило через Росію іншими способами. Ця остання особливість стала набагато більш очевидною до весни 2024 року.

На той час ця дія нібито була відповіддю на санкції ЄС, запроваджені після жорстокого придушення Лукашенком політичних опонентів та протестувальників, які оскаржували його переобрання у 2020 році після 27 років перебування при владі. Виборча система була корумпована режимом, що дозволило Лукашенку зберегти те, що фактично було диктатурою. Турбулентність на кордоні виглядала стратегічно зрежисованою відповідно до потреб Росії на той час, оскільки черговий великий наплив мігрантів до ЄС ще більше розпалив би соціальні та політичні заворушення, спонукаючи правих екстремістів у ЄС до реакції. До осені 2021 року, поки все це тривало, стало більш ніж очевидним, що Росія накопичує війська вздовж українського кордону зі зростаючою ймовірністю вторгнення.
Тим часом мігранти в Білорусі не лише накопичувалися у великій кількості вздовж кордону ЄС, але й ставали дедалі агресивнішими, влаштовуючи спалахи насильства. Ситуація погіршилася за участю білоруського прикордонного патруля, який підтримував незаконний перетин кордону, спрямовуючи мігрантів до вразливих районів та намагаючись засліпити прикордонників противника лазерними променями. Ніби щоб підкреслити змову двох режимів у цій кризі, Росія та Білорусь провели військові навчання поблизу польсько-білоруського кордону, поки тисячі мігрантів застрягли в морозних та дедалі антисанітарніших умовах пізньої осені. На цей час близько 15 000 польських військовослужбовців було розгорнуто на кордоні у відповідь на протистояння, що виникло, коли ЄС намагався придушити штучно створену кризу. Були встановлені розгалужені бар'єри та створена заборонена зона шириною 200 метрів, щоб зупинити потік мігрантів, але проблема продовжується й донині, а участь чіткіше визначена.
Російсько-грузинська війна 2008 року
Перед вторгненням в Україну Путін напав на Грузію в серпні 2008 року. Заворушення існували в північних регіонах Грузії, Абхазії та Південній Осетії, з моменту проголошення нею незалежності від Радянського Союзу в 1991 році. Підтримуваний Росією сепаратистський рух у цих двох регіонах був необхідним ґрунтом для втручання Путіна у справи Грузії, коли спалахнули бойові дії в Південній Осетії. З 2001 року Путін прагнув підірвати зв'язки регіону з Грузією. Амбіції Путіна в Грузії ще більше стимулювала зростаюча прозахідна позиція останньої та її зацікавленість у вступі до НАТО, що було заявлено на саміті в Бухаресті в 2008 році. Наміри Росії щодо майбутнього як Абхазії, так і Південної Осетії стали чіткішими, коли посол Росії в НАТО попередив, що Росія прагнутиме їхньої незалежності за таких обставин. Коли грузинські війська вторглися, щоб придушити насильство в Південній Осетії, вони зіткнулися з російськими військами, які незаконно перемістилися в регіон. Хибні звинувачення у геноциді проти російських мирних жителів у регіоні дали Путіну привід розпочати повномасштабну війну проти самої Грузії, виправдовуючи напад гуманітарним виглядом « примусу до миру ».

Російські повітряні бомбардування відбулися в Південній Осетії та за її межами, після чого було встановлено морську блокаду чорноморського узбережжя Грузії. Потім Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії після того, як президент Франції Саркозі уклав угоду про припинення вогню. Визнання було проголошено лише для того, щоб підтвердити їхній автономний статус, який вже був встановлений на початку 1990-х років, але все ще був частиною Грузії. Війна спочатку призвела до переміщення 192 000 осіб, а шість років потому понад 20 000, переважно етнічних грузинів, досі не повернули собі домівки. У 2021 році Європейський суд з прав людини визнав Росію відповідальною за порушення під час її військової операції, а у 2022 році Міжнародний кримінальний суд звинуватив деяких громадян Росії у воєнних злочинах проти етнічних грузинів.

Росія фактично взяла під свій контроль як Абхазію, так і Південну Осетію, незважаючи на те, що ці регіони все ще міжнародно визнані частиною Грузії. Більше того, вона розмістила значну кількість військовослужбовців у кожному з регіонів, деякі з яких нещодавно були передислоковані для бойових дій в Україні. Тільки в Південній Осетії було створено п'ять постійних військових баз. Окрім здобуття території, Росія має намір і надалі використовувати 133-мильне узбережжя Чорного моря Абхазії, де вона прагне створити головну військово-морську базу в порту Очамчира, незважаючи на заперечення грузинського парламенту. У порту наразі базується низка патрульних катерів Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ). Сучасна історія претензій Росії на території за сумнівних обставин відповідає її загальній політиці територіального придбання шляхом військової окупації, як це було у випадку з Калінінградом після Другої світової війни.
Російські кібератаки на іноземні держави
Кіберзлочинність стала міжнародним явищем, значною мірою спрямованим на отримання фінансової вигоди. Однак російські оперативники за режиму Путіна розпочали процес кібершпигунства як засобу гібридної війни, щоб забезпечити Росії стратегічну перевагу, підриваючи життєво важливі інтереси тих країн, які вона вважала пов'язаними з нею. На конференції на ВалдаїПутін обговорював зовнішню політику під назвою «Росія та світ, що змінюється», де згадав про використання «м'якої сили» у вигляді матриці інструментів та методів з метою досягнення цілей зовнішньої політики без застосування зброї. Він припустив, що ці методи використовуються для провокування екстремістських та націоналістичних настроїв, маніпулювання громадськістю та втручання у внутрішню політику суверенних держав, але не згадав, що Росія вже займається подібною діяльністю. Приблизно в той же час Валерій Герасимов, начальник Генерального штабу Збройних сил Росії за часів Путіна та ймовірний автор того, що називається «доктриною Герасимова», висунув ідею нового методу ведення війни, який вимагає інтеграції невійськових можливостей для забезпечення стратегічної переваги шляхом підриву безпеки та політичної волі супротивника.
У 2007 році Естонія, колишній сателіт Радянського Союзу, планувала перенести російський меморіал Другої світової війни зі своєї столиці Таллінна, що спонукало розлюченого Путіна відреагувати, відключивши інтернет країни за допомогою розподіленої типу «відмова в обслуговуванні » (DDOS), яка тривала протягом трьох тижнів. Державні та приватні організації постраждали від атак на державні та комерційні вебсайти, перевантажуючи їхні сервери небажаним трафіком, що робило їх недоступними. Це був перший відомий випадок, коли одна країна загрожувала безпеці та незалежності іншої через таку атаку. Озираючись назад, Росія сама довела ефективність такого роду вторгнення як ще одного засобу гібридної війни , який незабаром буде застосований в інших місцях.
Як Грузія, так і Україна також стали ціллю Російської ініціативи у 2007 році, включаючи поширення «фейкових новин» з метою підриву демократичних принципів та поляризації легко маніпульованих елементів суспільства. У 2008 році, коли Литва заборонила використання застарілої радянської символіки, російські хакери зламали вебсайти символами, що символізують колишній Радянський Союз. Скоординована російська військова та кібератака DDoS вперше була проведена під час російсько-грузинської війни 2008 року, що призвело до порушення внутрішніх комунікацій Грузії. У 2009 році Росія розпочала кібератаки на дві союзні з нею країни у Співдружності Незалежних Держав – Киргизстан та Казахстан. У першому випадкуце стосувалося примусу президента Киргизстану Бакієва до виселення американської військової бази. У другому випадку це стосувалося скарги на ЗМІ, яке опублікувало заяву президента Казахстану Назарбаєва з критикою Росії.

Друга скоординована військова та DDoS-атака, у 32 рази масштабніша за ту, що була здійснена на Грузію у 2008 році, скомпрометувала інтернет-зв'язок в Україні, коли російські воєнізовані формування захопили Крим у березні 2014 року. У травні того ж року, незадовго до президентських виборів в Україні, Росія зламала її виборчу комісію, хоча українці швидко вирішили проблему, а хакерів було арештовано.
комп'ютерна мережа німецького Бундестагу була зламана російськими хакерами, які намагалися отримати доступ до адміністративних мереж німецьких політиків та НАТО. Подальше занепокоєння виникло у 2016 році, коли були надані докази того, що парламентські вибори в Німеччині наступного року стануть свідками кібервтручання Росії з метою послабити чинну канцлерку Ангелу Меркель. Зовнішня діяльність Росії продовжилася: її хакери отримали доступ до комп'ютерної мережі Демократичної партії США та електронної пошти її посадовців, які потім поширилися по всьому світу через WikiLeaks. Вторгнення явно мало на меті підірвати кандидатуру Гілларі Клінтон на посаду президента. Міністерство закордонних справ Фінляндії у 2016 році отримало повідомлення про те, що воно було скомпрометовано російськими хакерами у 2013 році та що на той час воно було частиною ширшої кампанії, в якій брали участь понад 50 країн.
Нещодавні російські кібератаки спричинили хаос у лікарнях Великої Британії, оборонних та аерокосмічних компаніях , серед політичних діячів Німеччини та Чеської Республіки, а також у критично важливих об'єктах інфраструктури у Швеції, Литві, Польщі та Словаччині. Значна частина цієї діяльності пов'язана з групою («Fancy Bear»), пов'язаною з Головним управлінням Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації (ГРУ) Кремля або просто з Головним управлінням розвідки російських військових. Атаки продовжують набирати обертів у всьому світі, зокрема на Заході, що супроводжується підвищеною пильністю та відповідними контрзаходами.
Вторгнення російських найманців в Африку
Росія вже давно втручається у справи африканських країн, будучи першою з низки країн, які прагнуть впливу, хоча її агресивні методи та мотиви виявилися набагато егоїстичнішими. Її метою було вилучення багатства та підрив демократій на підтримку авторитарних режимів, з якими домовленостей легше досягти шляхом прямих транзакційних відносин, а не через неоднозначності парламентських дебатів. Окрім прямої військової взаємодії з розгортанням пов'язаних з Кремлем найманців групи Вагнера для підтримки державних переворотів, Росія впроваджувала дезінформаційні кампанії, втручалася у національні вибори, обмінювала зброю за доступ до ресурсів та захопила служби національної безпеки.

Росія була основним агентом дезінформації в Африці, спонсоруючи 80 кампаній у 22 країнах і представляючи майже 40% усіх таких кампаній. Її включення разом з Китаєм, Об'єднаними Арабськими Еміратами, Саудівською Аравією та Катаром становить майже 60% дезінформаційних кампаній на континенті. Транснаціональні кампанії, 16 з яких належать Росії, з'явилися, поширюючи антизахідні настрої, а два помітні дезінформаційні актори, пов'язані з Росією, зібрали понад 28 мільйонів підписників у соціальних мережах. Група Вагнера використовувала дезінформацію, щоб цілеспрямовано атакувати Малі, Буркіна-Фасо та Нігер у Західній Африці. Щоб зберегти владу, військові хунти в Малі та Буркіна-Фасо в іншому випадку стали залежними від підтримки Росії. З моменту захоплення влади в 2020 році хунта в Малі неодноразово порушувала свої зобов'язання щодо перехідного періоду, дозволяючи безпеці та економічним умовам країни тривожно погіршитися. Коаліція сепаратистів Таурегу нещодавно завдала серйозної поразки силам Малі та їхнім союзникам з Вагнера на алжирському кордоні, що показує, що Росія своїми діями лише створила більшу нестабільність і зазнала наслідків. Подібна ситуація склалася в Нігері після військового перевороту в липні 2023 року, що призвело до погіршення безпеки, економіки та соціального забезпечення країни. Усі здобутки, досягнуті за попереднього демократичного керівництва, були фактично знищені, оскільки ісламістські угруповання зараз створюють заворушення та змушують хунту розгортати російських найманців в обмін на права на видобуток корисних копалин у золоторудних регіонах країни.
Після вбивства Путіним Євгена Пригожина, лідера групи Вагнера, у 2023 році та включення групи до складу російських збройних сил, будь-яке правдоподібне заперечення режимом Путіна системних порушень прав людини (наприклад, тортури, грабежі, страти без належного судового розгляду, сексуальне насильство), скоєних групою, більше не може бути підставою для обґрунтування. Зрештою, вербування цих росіян лише посилило насильство та страждання, від яких страждає народ. На жаль, деякі африканські лідери розглядали Росію як засіб підтвердження своєї влади, і Росія була лише рада погодитися з ними, не інвестуючи багато в цей процес. Ще один хороший приклад останнього діє з 2020 року в Центральноафриканській Республіці (ЦАР), де група Вагнера намагалася експлуатувати свої золоті, алмазні, уранові та нафтові ресурси в обмін на безпеку, яку вона пропонує на підтримку режиму Фостена-Аршань Туадери.
Похідним наслідком заворушень в Африці, посилених найманцями Вагнера, стало масове переміщення людей у різних зонах конфлікту, зокрема в Сахелі та Центральній Африці. Тільки в ЦАР до кінця 2021 року 722 000 осіб стали внутрішньо переміщеними особами. Управління ООН з координації гуманітарних питань підрахувало, що понад 60% населення потребує термінової допомоги. Багато хто вирушив у міграцію на північ до Тунісу та Лівії, щоб уникнути голоду та насильства. Росія, у свою чергу, також створила дві військові бази в Лівії під контролем найманців Вагнера, розмістила туди персонал ГРУ та спецпідрозділів, а також розмістила системи протиповітряної оборони , ніби щоб забезпечити собі стратегічну близькість до південної Європи. Персонал Вагнера також займався сприянням нелегальній міграції до Європи, ведучи переговори з контрабандистами, які заполонили узбережжя. Як і у випадку з міграцією на захід з Близького Сходу через Білорусь, спостерігається значний рух мігрантів до південного узбережжя Європи, зокрема до Італії, через Північну Африку, з метою, що знову відповідає потребам Росії, щоб дестабілізувати суспільні та урядові інституції в ЄС.
Марш Росії у Венесуелу
Бажання Росії вкорінити авторитаризм у Венесуелі здійснилося з приходом до влади лідера марксистів Уго Чавеса в 1999 році на популістській платформі, яка приваблювала робітничий клас і бідних. Путін прийшов до влади невдовзі після цього, у 2000 році, і розпочав зусилля щодо залучення країн Латинської Америки до сфери впливу Росії, подібно до того, як його колишні лідери Радянського Союзу зробили це з Кубою та Нікарагуа. Але тепер наміри були ширшими, його бачення залучення країн до нового світового порядку , який би кинув виклик тому, що очолювався США. Чавес поділяв сильні антиамериканські настрої і невдовзі сприяв відносинам з Росією, зміцнюючи їх шляхом закупівлі військової техніки вартістю понад 4 мільярди доларів. подальші угоди щодо співпраці в галузі ядерної енергетики, системи космічної оборони та постачання атомних підводних човнів до 2020 року.
Чавес помер у 2013 році, а його наступником на позачергових президентських виборах став його віце-президент Ніколас Мадуро. Корупція вкоренилася в багатій на ресурси Венесуелі за часів Чавеса та стала набагато більшою проблемою за часів Мадуро, чия демагогія призвела до політичного та соціально-економічного погіршення з постійно зростаючою різницею в багатстві. Це проявилося в гіперінфляції, крайній бідності, дефіциті продовольства, безробітті, неефективній системі охорони здоров'я, зростанні злочинності та смертності, а також значній еміграції. Останнє стало основним джерелом труднощів через результуючий тиск на південний кордон США, особливо за часів адміністрації Байдена.

Коли Мадуро було «переобрано» у 2018 році за обставин, які сусідні країни, ЄС, Канада та США вважали шахрайськими, Росія швидко та безпринципно визнала режим Мадуро та разом з Китаєм наклала вето на резолюцію Ради Безпеки ООН , яка вимагала проведення нових президентських виборів. Того ж року, в обмін на допомогу Росії у вигляді позик та фінансової допомоги протягом попередніх років, Росія отримала право власності на великі частини кількох венесуельських нафтових родовищ та контроль над майбутнім видобутком двох карибських родовищ природного газу. Крім того, вона отримала 49,9% контролю над CITGO, повністю американською компанією Венесуели, включаючи три нафтопереробні заводи на узбережжі Мексиканської затоки, в обмін на 1,5 мільярда доларів. До кінця 2018 року Росія інвестувала 1 мільярд доларів у золотодобувну промисловість Венесуели, а також були укладені додаткові контракти на постачання 600 000 тонн пшениці та на модернізацію та обслуговування її озброєнь у Венесуелі.
На тлі внутрішньовенесуельської боротьби, сумнівів щодо влади Мадуро після сфальсифікованих виборів 2018 року та занепокоєння щодо російських інвестицій, найманці Путіна з угруповання «Вагнера» почали проникати до Венесуели у 2018 році нібито для захисту Мадуро. Окрім навчання венесуельських бойових підрозділів та проурядових ополченців, сили «Вагнера» займалися захистом нафтопереробних заводів разом із низкою російських комерційних структур, що знаходяться на його території. Видобуток торію, радіоактивного металу, який може використовуватися в аерокосмічній промисловості, а також у ядерних реакціях серед інших застосувань, став ще одним напрямком захисту «Вагнера» на встановлених російських видобувних підприємствах. Так само угруповання було замішане у незаконному видобутку золота, де порушувалися права людини та завдавалася шкода навколишньому середовищу.

На суперечливих президентських виборах у Венесуелі в липні 2024 року, які були явно спотворені значним втручанням уряду, серед венесуельських сил безпеки під час протестів, що послідували за ними, були присутні найманці Вагнера . Нещодавнє прибуття та тривала присутність російських військових кораблів у Венесуелі збіглися з виборами, ніби пославши сигнал про те, що підкріплення доступне, якщо знадобиться. Більше того, нещодавня територіальна суперечка Мадуро щодо регіону Ессекібо в сусідній Гайані призвела до модернізації сусідньої військової злітно-посадкової смуги Венесуели, розширення військових об'єктів та будівництва мосту для полегшення перетину території. Цей епізод, схоже, був радше відволікаючим фактором, щоб відвернути увагу від виборів. Однак, якщо США будуть змушені діяти військово під час будь-якої ескалації суперечки, російська присутність ускладнить ситуацію.
Злочинні дії Путіна, спонсоровані державою
У липні 2024 року змову російських агентів з метою вбивства Арміна Паппергера, генерального директора та голови правління Rheinmetall AG, п'ятого за величиною виробника зброї в Європі. Це був один із низки російських планів убити керівників європейської оборонної промисловості, які підтримували оборону України від вторгнення Росії. Як ще один компонент гібридної війни Путіна, Росія брала участь у кількох проектах, що включали підпали складів, вандалізм та змови з вибухами, що є частиною широкомасштабної диверсійної операції в країнах-членах НАТО, спрямованої проти ліній постачання зброї та осіб, причетних до її виробництва. Більшість, якщо не всі, схоже, пов'язані з російською розвідувальною службою ГРУ.
Планування та здійснення диверсійних атак Росією цього року загострилося з метою збільшення витрат на підтримку України. Було застосовано метод посередників, за допомогою якого Росія вербує симпатиків онлайн для спостереження та збору інформації з подальшим можливим знищенням об'єкта, що цікавить Україну. Операції, очевидно, проводяться таким чином, щоб залишатися нижче порогу спровокування гнівної військової відповіді. Ці втручання знайомі Путіну завдяки його знанням шпигунських операцій радянських служб безпеки. На початку Холодної війни 1950-х років у Радянського Союзу були приховані схованки з вибухівкою та зброєю по всій Західній Європі та, можливо, в США з чітко визначеними планами активації за наказом, але ці плани так і не були здійснені. Розташування цих запасів значною мірою залишилося нерозкритим Заходом, хоча Путіну воно, безумовно, відоме.
Путін знову запровадив вбивства, спонсоровані російською державою, і вони датуються 2004 роком, ранніми етапами його президентства, коли віце-президент Чечні Зелімхан Яндербієв, націоналіст, який прагнув незалежності Чечні, був страчений у Катарі двома російськими агентами. серія отруєнь російських емігрантів та опозиційних діячів на іноземній території, деякі з яких були успішними, інші менш успішними. Ті, що відбуваються в Росії, мають більш жорстокий характер – стрілянина, вибухи, «падіння» з вікон або з кількох сходів, повішення. Знання того, що ці особи, яких планують стратити, є громадянами інших країн, перевертає сторінку щодо характеру таких злочинів. Слід поставити під сумнів, чи можна змусити націю, відповідальну за них, зіткнутися з наслідками таким чином, щоб вона утрималася від них так, як це було необхідно зробити під час першого вторгнення в Україну в 2014 році.
Путін, радянський
Схоже, Путін переконав свій народ у необхідності Великої Росії, яка проголошує себе домінуючою серед інших націй, якої варто боятися за її велич, аби вона могла вести інших до нового світового порядку, до якого інші авторитарні режими можуть відчувати себе зобов'язаними належати. Він зазнав невдачі, але інші в його режимі все ще замислюватимуться, чи можуть вони переосмислити себе та взяти на себе подібний образ диктатора з подібними намірами. Менталітет радянської епохи залишається з його потребою брати участь у гонці за військове покращення інших будь-якою ціною. Територіальне здобуття та глобальна перевага набагато перевершують добробут російського народу. Зусилля Путіна щодо таких зловмисних дій у світі зрештою матимуть дуже малий результат, коли його країна буде переможена військово та зруйнована економічно, лежачи розпростертою перед Китаєм. Приклад, який він подає своєю авторитарною формою правління, так само, як це робили лідери Радянської Росії до нього, знову ставить його країну на межу катастрофи. Роблячи це, Путін справді поставив Росію в погане світло своїми злочинними діями по всьому світу, демонструючи світовій спільноті горе, яке вони, своєю чергою, спричинили. Багато чого залишиться непрощеним і запам'ятається.
Європа повинна перестати боятися російської гегемонії та думки про повторне переживання минулого. Захід повинен побачити кінець повторюваного кошмару, спричиненого черговим російським режимом, нездатним вчитися на своєму минулому та власному повторюваному циклі невдач. Настав час для іншого російського управління, яке піклуватиметься про потреби всієї нації, а не окремих міських центрів, і перестане створювати хибні ілюзії прогресу, коли навколо нього так багато зазнає невдачі. Авторитаристи дивляться на безглузді аспекти демократії – судову систему, яка часом не виконує свою місію, законодавчий орган, який стає настільки поляризованим, що прогрес затримується, виконавчу гілку, яка вагається у своїх судженнях – і вважають, що існує кращий шлях, коли прийняття рішень залишається просто в руках автократа та групи вірних підлабузників. Однак, ретроспективно, вони можуть занадто пізно виявити, що витрати енергії, спрямовані на суперечки в рамках демократичних інституцій, справді прокладають шлях вперед до тривалого національного добробуту та безпеки. Самі демократії зазнають невдачі, коли ця енергія розсіюється, і вузьколобі популістські уявлення знову вкорінюються, повертаючи націю до авторитарного кошмару.
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2024. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.
2 думки про “Глобальна російська віспа”
Коментарі закрито.