Хоча кілька лідерів на Заході та в інших країнах, незалежно від їхнього віку, прагнуть залишатися сучасними, усвідомлюючи як своє місце в історії, так і прагнення своїх країн, Володимир Путін, що старіє, здається, ніколи не залишав позаду своє минуле, ані навіть минуле своїх попередників. Він є воскресінням з іншої епохи, прагнучи повернути колишню славу Росії, яка, на його думку, колись існувала. Колишній офіцер КДБ, який став політиком, продовжує хизуватися класичним, демонстративним стилем свого виховання, зосередженого на безпеці, праву руку тримаючи нерухомо біля тіла, тоді як ліва помітно виконує високоамплітудні рухи вперед і назад. У своєму зверненні до нації 2005 року він оплакував розпад вмираючого Радянського Союзу в 1991 році як «найбільшу геополітичну катастрофу століття». Він був одержимий фрагментацією Росії внаслідок подальших сепаратистських рухів, які загрожували її спадщині як грізного та страшного утворення на світовій арені. Помітним прикладом тут було нещодавнє повстання в Чечні (1999-2000), яке він жорстоко придушив у безпомилковому радянському військовому стилі з його супутніми звірствами.
Багато говорилося про імперіалістичні плани, замасковані за його хибним баченням історії. Він насолоджується особливо експансіоністськими амбіціями Росії XVI- XVIIIстоліть , коли її царі, від Івана IV («Грозного», 1547-1584) до імператриці Катерини II («Великої», 1762-1796), поступово розширювали територіальні володіння країни до Тихого океану. Наслідуючи царських істориків, які намагалися підвищити престиж своїх монархів, дивним чином змішуючи українську та російську історії, щоб відобразити спільну і, отже, давнішу спадщину, Путін продовжив робити те саме у своїй історичній фантазії. Використовуючи цю платформу, він виправдав своє право вторгнутися в Україну, щоб повернути її як свою землю, а не як таку, що належить Заходу, не кажучи вже про проголошену суверенну державу.
Путін з юності захопився ідеєю великої Росії та прагнув долучитися до її безпеки шляхом вербування співробітників до її головного правоохоронного органу, відомого на той час як КДБ або Комітет державної безпеки. Сильний апарат, орієнтований на безпеку, давно вкорінився в елітному суспільстві Росії ще з часів царів, особливо завдяки впливовому раднику царя Олександра III, а пізніше царя Миколи II, Костянтину Побєдоносцеву (1827-1907). Володимир Ленін (1870-1924) та його більшовики не лише прийняли ідею всепроникного механізму безпеки, який тепер називається «ЧЕКА», але й значно посилили його жорстоку тактику щодо цивільного населення, зокрема щодо осіб зі злочинним статусом, застосувавши фізичні тортури та позасудові страти як прийнятні засоби поведінки.
Історія російської жорстокості була не лише інституційною у своїх проявах, вона, здається, виникла та сформувалася невід'ємно в російському суспільстві, особливо серед селянства царської Росії. Життя в цей час було сповнене значної жорстокості та безперервних злиднів. Відомий російський письменник Максим Горький (1868-1936) зазначив це у своїй заяві: «Жорстокість — головна риса росіян». Ця риса російського характеру могла лише посилитися подальшим насильницьким поваленням царського режиму, жорстокою громадянською війною в Росії, що послідувала за цим, а потім зіткнутися з найвищою жорстокістю сталінізму та злиднями Другої світової війни. Можливо, саме це лежить в основі тієї притаманної та історичної жорстокості , яка так ненавидить російських військових і водночас схвалюється їх керівництвом.

Лише у 20-му столітті Росія стала свідком жорстокості неймовірних масштабів за часів сталінського правління, щойно оговтавшись від ленінської революції, яка забрала понад дев'ять мільйонів життів. Йосип Сталін (1878-1953) обійняв посаду Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу в 1922 році, зміцнивши свою владу над режимом у 1930-х роках, коли він прийняв диктаторську владу до своєї смерті. Його ГУЛАГИ, евфемістично названі «трудовими таборами», на момент його смерті містили 2,5 мільйона в'язнів, більшість з яких переслідувалися за інакомислення. Близько 14 мільйонів уже пройшли через їхні ворота за час його тривалого перебування на посаді, а понад мільйон загинуло за ними.

Сталінська система колективізації сільського господарства спричинила масовий голод, який досяг піку у Великий голод або «Голодомор» 1932-1933 років, під час якого, за консервативними оцінками, у Радянському Союзі загинуло 14,5 мільйона людей. Серед них було сім мільйонів українців, включаючи три мільйони дітей, згідно з Робертом Конквестом у його книзі «Жнива скорботи: радянська колективізація та терористичний голод» (Oxford University Press, 1986). Україна, зокрема, була стратегічною мішенню за своє інакомислення, і її долю Європейський парламент визнав геноцидом .Потім відбулася «Велика чистка» (1936-1938), коли параноїдальний Сталін тероризував населення загалом та власні комуністичні еліти, включаючи науковців та військове керівництво, звинувачуючи їх у підриві держави, але, точніше, його влади. Сотні тисяч людей були заарештовані його таємною поліцією, включаючи 103 найвищих членів Комуністичної партії, 81 з яких було страчено, а решта розподілена та втрачена по його ГУЛАГах.

Ніби щоб підкреслити амбівалентність Росії щодо авторитаризму та жорстокості, опитування громадської думки, проведене Левада-центром у Росії у 2019 році, виявило, що 51% респондентів ставляться до Сталіна із «захопленням», «повагою» або «співчуттям». Дослідження також відзначилося 12% зростанням у категорії «повага» порівняно з попереднім роком. Громадськість тепер дотримувалася думки, що людські втрати сталінського періоду якимось чином виправдані. Тенденція до позитивного ставлення до Сталіна, навіть серед молоді, розвивалася в Росії, зокрема, з 2015 року, після вторгнення та анексії Криму Путіним. Останні дії відповідали повоєнним претензіям Сталіна на кілька країн Східної Європи, які були захоплені його військами, включаючи територію Кенігсберга, нині Калінінграда. Невдовзі після цього російський комуністичний вплив був поширений повсюди, і були встановлені маріонеткові режими, як у випадку з Кримом у 2014 році . Тоді створення Варшавського договору в 1955 році, на превеликий жаль цих східноєвропейських країн, як засіб кинути виклик Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка була сформована в 1949 році, було легкою справою.

є тривожна схожість , ніби останній був учнем іншого. Можливо, не дивно, що Путін воскресив натхненний сталінством національний гімн, написаний для Росії в 1943 році, та відродив царську іконографію двоголового орла як державного герба. Їхня поведінка свідчить про схильність до абсолютного контролю над своїм безпосереднім оточенням, можливо, роблячи їх вразливими до параноїдальних переконаньта надмірних засобів для підтримки абсолютної безпеки. Психічні захворювання, що лежать в основі параної Сталіна, фактично, було запропоновано пояснити надмірності його Великої чистки. Так само спостерігався помітний брак людяності у тому, як двоє лідерів вели внутрішні та зовнішні справи, нехтували добробутом людей, над якими вони мали владу, а також безжально вели воєнні справи.

Вторгнення Путіна в Україну у 2022 році виявилося невдалим початком, глибокою стратегічною помилкою в схемі речей і жахливо ганебним досвідом для майбутнього імператора. Характерні ознаки російської військової стратегії з притаманною їй жорстокістю були очевидні – злочини серед цивільного населення, злочинна діяльність та ігнорування правил поведінки. Ніщо з цього не допомогло подолати невміле переслідування, яке передбачало швидку перемогу та святкування на вулицях. Але це не незвичайний збіг обставин, оскільки багато подібного спостерігалося на початку Першої та Другої світових воєн: ті ж витрати військового персоналу, масові втрати озброєння та пов'язані з цим збентеження.
Елементи того ж варварства, настільки очевидні за часів правління Сталіна у 20-му столітті, проявилися і за часів Путіна у 21-му. Полегшення від пут гноблення Радянської Росії у Східній Європі, яке так легко відчували всі у 1989-1990 роках, змінилося страхом перед тією ж загрозою з боку відомого зла, яким є Путін. Як би дивно це не звучало, за такий короткий проміжок часу, трохи більше двох десятиліть, незважаючи на серйозні минулі образи, східноєвропейські країни Угорщина та Словаччиназрушили до союзу з підбадьореною Росією та іншим російським диктатором. Страх спровокувати помсту Росії в сталінському стилі, можливо, глибоко закорінений, коли обидві країни не тільки безпосередньо межують з Україною, але й залишаються залежними від експорту енергоносіїв. Як Віктор Орбан з Угорщини, так і Роберт Фіцо з Словаччини також мають свої особисті зобов'язання або залежності щодо відносин з Росією, які можуть турбувати кожного лідера або з якими вони можуть не хотіти йти на компроміс.
Переконання Путіна щодо долі Росії підтверджували деякі російські ультранаціоналістичні письменники та філософи. Іван Іллян (1883-1954) дотримувався автократичних переконань та ідеї самотнього ідеалістичного героя, сили природи, здатної взяти ситуацію під контроль, щоб принести нове відродження або підвищити статус своєї нації. Цю націоналістичну риторику довго підтримував інший впливовий діяч з імперіалістичними намірами, Олександр Дугін, який підживлював відчуття експансіонізму як долі Росії, що дивовижно охоплювало значну частину Євразії. Певною мірою видається ймовірним, що Путін за своєю суттю плекав ці переконання з юності, тому йому здавалося природним поєднати їх зі своїми власними, достатньо, щоб перезавантажити історію до власного іредентистського задуму та продовжити повернення того, що він вважав своїм.
Історично свідомий Путін враховує колись експансивну та жорстко контрольовану царську Росію та її наступника, Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), і бачить нинішній стан справ Російської Федерації (РФ) під загрозою розпаду. З моменту свого заснування у другій половині 13століття було створено князівство Московія з центром у Москві, яке поступово додало до своїх володінь незалежні міста-держави Новгород, Псков, Смоленськ та Твер, щоб стати територією, яка згодом стане Росією. Воно отримало визнання як могутнє місто-держава за Івана III (1440-1505), невдовзі після чого послідував безперервний експансіонізм, який зрештою почав значною мірою захоплювати територію сучасної України через 200 років. Імперські наміри стали необхідним елементом, що виправдовував царське автократичне правління як засіб захисту від уявних ворогів. Як зазначає Джеффрі Госкінг у своїй книзі «Росія: народ та імперія, 1552–1917» (видавництво Гарвардського університету, 1997), було запущено повторюваний цикл експансії, поневолення з репресіями та русифікації, а потім подальшої експансії , що спонукало Катерину II заявити: «У мене немає іншого способу захистити свої кордони, окрім як розширити їх».
Звичайно, уявною зовнішньою загрозою Путіна було НАТО, яке він звинувачував у посяганні на власний кордон Росії, претендуючи на територію, над якою колись володіла сталінська Росія. Проблема з логікою Путіна тут, окрім того, що НАТО залишається оборонною організацією, вказує на той факт, що країни прагнули безпеки від загрози чергової репресивної російської гегемонії, якою править егоїстичний та централізований авторитарний режим у Москві. Подібно до виправдання імператрицею Катериною експансії Росії, Путін заявив у 2016 році, що кордон Росії « ніде не закінчується ». У сучасному розумінні це означало, що він захищатиме права етнічних росіян, де б вони не жили. Ця заява нічим не відрізнялася за своїми намірами від того, що заявив Адольф Гітлер перед вторгненням до Чехословаччини, де німецька більшість окупувала Судетську область . За його власними словами, Путін виправдав своє втручання у справи східної України на той час , а потім здійснив повномасштабне вторгнення на цю територію у 2022 році.
Хоча, як не дивно, нинішній режим у Росії не досяг масштабів розбещеності, які спостерігалися за сталінських часів, у Путіна, безумовно, є певний рівень жорстокості та аморальної поведінки, який наслідує попереднього диктатора. Справжня справа полягає в тому, що це означатиме для Росії та війни , на яку Путін має претендувати. Ціна війни продовжує зростати. Націлювання на експортну економіку Росії зі знищенням її нафтопереробних заводів та складів посилило вплив глобальних санкцій. Цілком реальна загроза захоплення її іноземних активів на користь України може ще більше погіршити здатність Росії фінансувати всю військову справу. Так само значні втрати військовослужбовців призвели до досить відчайдушних методів їх заміни шляхом вербування злочинців, етнічних меншин у РФ та іноземних бойовиків, багато з яких дезертирували ,просто відмовилися воювати або, що більш імовірно, були вбиті. Росія давно відома своєю здатністю вербувати велику кількість військовослужбовців, але її здатність робити це зараз та утримувати їх стає дедалі складнішою. Тепер воно змушене заохочувати до підвищення зарплат та сімейних виплат у разі смерті , а також знаходити способи подолати наплив поганих новин, що повернулися з самого фронту. Навряд чи таке лихо, настільки гострим воно стало, було передбачено.
Однак, слід згадати й інші аспекти підтримки воєнних зусиль. Задовго до вторгнення зусилля Путіна були зосереджені на забезпеченні своєї диктатури на довгострокову перспективу. Це могло статися не лише шляхом інсценування виборчої махінації радянської епохи з її «ритуалізованим, перформативним ствердженням режиму», як це назвав Джером Гілісон у статті. Швидше, йдеться про довгострокові зусилля, спрямовані на мілітаризацію російського суспільства, щоб забезпечити стан затяжної війни з метою повернення втраченої імперії Путіна. З цією метою режим розпочав процес індоктринації своєї молоді націоналістичними ідеалами, пропагуючи поняття патріотизму, праведності та героїзму у захисті матері-Росії, як це було колись під час Великої Вітчизняної війни 80 років тому. Сталінський відбиток знову проникає в сьогодення.
Політичні репресії в Росії значно загострилися після вторгнення в Україну в лютому 2022 року з запровадженням законів, що криміналізують інакомислення, що призвело до значного збільшення кількості політичних в'язнів, що нагадують сталінський гніт. Незалежні ЗМІ були ліквідовані, залишивши державні джерела новин для висвітлення військової пропаганди Росії, нагадування громадськості про її минулу імперську доблесть, розпалювання патріотичних настроїв та пропагування непогрішності Володимира Путіна. Так само це підняло статус раніше засудженого Сталіна до рівня героїчного, того, хто врятував батьківщину від нацистського загарбника, і, роблячи це, нагадує росіянам про велику боротьбу Путіна проти нацизму в Україні, як би смішно це не звучало.

Культ Путіна глибоко вкорінився в сучасному російському суспільстві з акцентом на сильно упередженому погляді на російську винятковість, що закладається в її освітній системі. Остання витворяється з історичного сприйняття імперіалістичного минулого, уявного містичного спіритуалізму та відданості майбутньому. Менталітет хрестоносців вселяється в спонсорований Кремлем «Рух перших» – молодіжну організацію, засновану у 2022 році на 100-річчя створення її попередниці, Комсомолу («Юні піонери»), яка була відомою в Радянській Росії. Нова організація об'єднала раніше створені структури, серед яких «Юнармія» («Молода армія») та Російський союз школярів, хоча вони залишилися дещо розрізненими. Організація налічує близько 5 мільйонів і організована по всій РФ.
Заявлений порядок денний передбачає кілька освітніх напрямків розвитку – міжнародні відносини, науку і технології, культуру та історію, екологію, військове «волонтерство». Спортивні змагання, відновлення військових меморіалів, навчання навичкам першої медичної допомоги додають цілісності цій справі. Однак спосіб її реалізації має відрізняти її від порівняно дегенеративного виховання молоді на Заході. У відеороликах, що просуваються рухом, з'являються пропагандистські елементи, що підкреслюють альтруїзм Росії та заперечують такі злочини воєнного часу, як бомбардування житлових будинків та руйнування шкіл та енергетичної інфраструктури в Україні. Рух за своїм зовнішнім виглядом, в іншому випадку, не відрізняється від інших молодіжних організацій, за винятком, можливо, своєї риторики, яка, здається, пропагує ідею про те, що святість і добробут Росії повинні бути захищені від зовнішніх зловмисних сил. Це не відрізняється від антиіноземних настроїв, характерних для комсомольського руху за часів Сталіна. Тому виникає занепокоєння щодо того, чи спостерігаємо ми еволюцію нового покоління російської молоді, орієнтованого на більш одноманітне войовниче ставлення до Заходу. Така ідеологічна обробка не відрізняється від тієї, що спостерігалася в парамілітарних рухах минулих фашистських систем, зокрема, в Гітлерюгенді. Фактично, чи використовує Путін молодіжний рух як зброю для майбутнього використання на полі бою?
Путін глибоко живе в минулому, яке поглинуло його ненавистю до сьогодення. За іронією долі, його улюблені мелодії Бітлз — «Yesterday» та «Let it Be». Майбутнє Путіна залежить від постійного конфлікту, який, на його думку, забезпечить йому необхідну безпеку в російському суспільстві. З іншого боку, майбутнє Росії залежить від її народу, щоб він міг судити, чи здається постійний стан війни через уявні образи вартим перспективою для майбутніх поколінь. Чи незнання минулого, увічнене повсюдною державною пропагандою, переважатиме серед більшості в Росії, щоб керувати своєю долею, чи нація звільниться від егоїстичного авторитарного правління, щоб опинитися в зовсім іншому світлі?
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2024. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.
Одна думка про “Путін – анахронізм”
Коментарі закрито.