Національна ідентичність – це щось вроджене, сформоване таким чином, щоб надати народам різного походження та наступним поколінням можливість сформувати себе та свою націю в єдине ціле, яке дотримується тих самих принципів, що породили цю націю. Реалізація такої ідентичності часто підтверджується національною трагедією та подальшим зобов'язанням подолати її об'єднаними силами народу нації. Вона також реалізується завдяки постійному зобов'язанню керівництва нації дотримуватися принципів, спочатку викладених, та говорити правду про ці принципи перед народом. Конституція покликана бути відчутним нагадуванням нації та її керівництву про це зобов'язання.
Для імперської Росії, царської автократії, такого офіційного документа не існувало протягом кількох століть, аж до 1906 року після революції попереднього року. Навіть тоді він не визначав прав народу і не давав жодного уявлення про принципи цивільного правосуддя. Повалення царської влади більшовицькою революцією 1917 року призвело до прийняття Конституції Радянського Союзу 1924 року (Ленін), за якою послідувала Конституція 1936 року (Сталін), а потім Конституція 1977 року (Брежнєв). Кожна редакція включала певну повагу до свободи слова, зібрань та віросповідання на додаток до певних соціальних прав та «обов’язків усіх громадян». Ніколи не було очевидно, що будь-яке з цих прав дотримувалося. Потужний механізм державної безпеки забезпечував придушення свободи слова з самого початку, покарання за інакомислення та заборону альтернативних політичних ідеологій та партій. Суворі покарання за, здавалося б, відносно незначні порушення застосовувалися під сумнівним судовим наглядом. Позасудові страти, переміщення великої кількості людей у віддалені регіони та відвертий геноцид у Радянському Союзі були нормою для радянського керівництва, яке відмовилося від своїх обов'язків і не звертало уваги на добробут свого народу.
Конституційна риторика мало що змінилася за нинішніх обставин, як щодо принципів, викладених у Конституції, так і щодо прав, наданих народу Російської Федерації (РФ). Керівництво країни також не зробило багато для того, щоб змінити уявлення про те, що воно вирішило не дотримуватися встановлених принципів, проголошених у Конституції. Що ж має відчувати російський народ до своєї країни та своєї національної ідентичності, коли він може дивитися лише на провини своїх лідерів та ганьбу, яку їхні злочинні дії завдали йому та нації?
9 листопада 2022 року, трохи більше ніж через сім місяців після його незаконного вторгнення в Україну під приводом захисту Росії від загрози неіснуючого нацистського режиму на її кордоні, Володимир Путін відчув себе зобов'язаним повчати росіян щодо того, як вони повинні ставитися до самих себе.
У своєму указі він формулює своє бачення Росії як переосмислення її минулих традиційних цінностей – сім'ї, церкви та країни. На перший погляд, можна подумати, що це похвальні основоположні цілі, доки не звернемося до контексту та фактичної мети прокламації. Росія, за словами Путіна, повинна встановити моральний стандарт, якого повинен дотримуватися світ, щоб протидіяти зусиллям Сполучених Штатів (США) та їх прагненню підірвати не лише ідеологічну чистоту Росії, а й моральність усіх інших країн. Путін пояснює це почуття чистоти як повагу Росії до святості життя, прав і свобод людини, її патріотизму та її вищого почуття моралі та гуманізму. Ця заява вражає своїм безсоромним лицемірством у світлі минулорічної «спеціальної військової операції» в Україні, за яку Росія зазнала міжнародного осуду.
У своїй новітній стратегії, спрямованій на викреслення провин недавнього минулого, Путін переорієнтував свою увагу на створення образу моральної розбещеності для Заходу. У своєму наративі, який є головним серед гріхів очолюваного США західного альянсу, Путін тепер вирішує зосередити увагу на просуванні прав ЛГБТК+ спільноти, яку він вважає загрозою традиційним сімейним цінностям Росії, і для якої, безсумнівно, існує примітивне рішення. Проблема нацизму, схоже, відійшла на менший рівень з цією новою та більш доцільною проблемою, яка, можливо, ще більше виправдає війну Путіна та вбивство ще більшої кількості молодих росіян або, для нього, будь-якої іншої невикористовуваної етнічної меншини, яка бореться за Путіна. Зрештою, у путінській Росії ЗМІ функціонуватимуть лише як інструмент держави для збереження та зміцнення «традиційних цінностей», які інші можуть розуміти як скасування правди, поширення дезінформації та просування пропагандистської риторики. Зникне будь-який незалежний орган влади в державі, який би ставить під сумнів руйнівний вплив, який така обставина сприятиме в довгостроковій перспективі.

Путінове уявлення про «традиційні російські цінності» зводиться до егоїстичного маніфесту, що корениться в його юнацьких фантазіях про імперську славу, патріотичний запал, містичний спіритуалізм та російську винятковість. Воно намагається створити російську ідентичність в умовах спотвореного, але добре розвиненого сприйняття конфлікту із Заходом, спрямованого на пропагування ненависті до інших, увічнення глобальної незгоди та власного виживання Путіна. Його одержимість поверненням минулого до наративу про майбутнє Росії залишається такою ж помилковою зараз, як і тоді, коли він розпочав своє президентство з терору в Чечні понад два десятиліття тому. Це минуле, яке є таким життєво важливим для Путіна, — це лише минуле царської Росії та російського суспільного ладу, який її населяв, тобто тих, хто етнічно, культурно, релігійно та лінгвістично пов'язаний з історичним поняттям росіянства, яке розвивалося від його фіно-слов'янського коріння. Це версія російської ідентичності Путіна, яка контрастує з багатоетнічним розмаїттям, що проявляється значною мірою на півдні в Кавказькому регіоні та на всьому сході, де історично на цих землях домінували народи центральноазійського та монгольського походження. Чи схильні ці люди відчувати прихильність до ідеї Путіна про єдність Росії, враховуючи їхню історію репресій, виселень та позбавлення прав?
Путінську Росію доречніше називати Російською Федерацією (РФ), об'єднанням республік-учасниць та інших адміністративних одиниць, яка колись була частиною набагато більшого Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) за радянських часів, але розпалася в 1991 році після менш ніж 70 років існування. Їй на зміну прийшла менша Співдружність Незалежних Держав (СНД), створена Біловезькими угодами 1991 року, в якій РФ мала відігравати домінуючу роль як спадкоємиця механізмів торгівлі та безпеки, що колись забезпечувалися за радянських часів. Зрештою, це об'єднало 11 колишніх республік СРСР у конфедеративне об'єднання нібито суверенних держав, до якого входили РФ, Україна, Білорусь, Молдова, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан та Киргизстан. Усі вони підписали Алма-Атинський протокол, який передбачав спільну торгівлю, організовану на основі незалежних багатосторонніх угод, та спільну безпеку. Однак Україна та Туркменістан вирішили не ратифікувати Статут СНД і тому не стали повноправними членами. Грузія приєдналася до СНД у 1993 році, але вийшла з нього у 2008 році під час російсько-грузинської війни, коли Путін порушив угоду Росії в Статуті, вторгнувшись на суверенну територію Грузії. Україна офіційно вийшла з СНД у 2018 році після аналогічних незаконних вторгнень Росії до Криму та східної України у 2014 році. У травні 2023 року Молдова оголосила про своє бажання вийти з СНД на знак протесту проти практики енергетичного шантажу та загроз її суверенітету з боку Росії. Модель ігнорування територіального суверенітету залишається в основі нездатності Путіна вжити змістовних заходів щодо вирішення скарг держав-членів СНД та демонструє його перевагу їх асиміляції назад у свої імперські володіння. Хоча деякі держави залишилися в складі СНД, здебільшого здається практичним питанням надання їм засобів для ведення своїх справ з певною обіцянкою безпеки, незважаючи на очевидну загрозу.
Хоча СНД швидко перетворилася на значною мірою нефункціональне підприємство, Путін все ще розглядав його як засіб впливу на своїх членів, зокрема на країни Центральної Азії, через загрозу можливих зв'язків та потенційної альянсності із сусідніми азійськими країнами на сході та півдні. Росія зловживала своїм привілеєм «першої серед рівних» у СНД, нав'язуючи торговельні відносини зі своїми партнерами по СНД, які сприяють її експорту, для зміцнення власної економіки. Більше того, незважаючи на Алма-Атинський протокол, війни Росії з Грузією та Україною вже показали решті країн СНД, що вона не має наміру дотримуватися своєї угоди щодо обіцянки зберігати суверенітет будь-якої країни, яка вирішить співпрацювати з такими установами, як Європейський Союз (ЄС) або Організація Північноатлантичного договору (НАТО), поза межами своєї сфери впливу.
Створення Конвенції СНД про права людини та основоположні свободи розглядалося як шлях, за допомогою якого СНД могла б забезпечити свободу слова та безпеку особистості. Однак у звіті Комітету Європейської Ради з правових питань та прав людини за 2001 рік зазначалося, що Конвенція СНД «не служила жодній законній меті, окрім як політичної заяви або... як режиму, який пропонує мінімальний захист прав людини пострадянським державам». Більше того, місцезнаходження Комісії СНД з прав людини знаходилося в Мінську, Білорусь, країні, якою править диктаторський режим, який за останні кілька років провів чистку власного громадянського суспільства, змусивши закрити незалежні засоби масової інформації та правозахисні групи. Спадщина Путіна протягом його керівництва являє собою низку порушень прав людини , які лише загострилися під час нинішнього конфлікту в Україні.

Що ж тоді можна сказати про внутрішній стан справ у самій РФ з її площею 6,6 мільйона квадратних миль, що охоплює 11 часових поясів, та населенням 144,4 мільйона? Донедавна понад 60% території РФ було оголошено непридатною для життя або просто нежитловою, оскільки вона не була орною землею через вічну мерзлоту, але зміна клімату, ймовірно, з часом змінить ландшафт. Її переважною географічною особливістю є північно-південний хребет Уральських гір, який позначає східний кордон Європи та відділяє Північноєвропейську рівнину (ПЄР) на заході від Сибірської рівнини на сході. Близько 75% населення РФ проживає в межах ПЄР, де розташовані найбільші міста, і яка також становить близько 40% усієї суходолу Європи.

РФ має 83 територіально-адміністративні одиниці, з яких 21 є національними республіками, кожна з яких є домівкою для певної неросійської етнічної групи або просто багатоетнічного населення, а також чотири додаткові автономні округи, в яких також переважає певна етнічна група. Понад 190 етнічних груп загалом становлять понад 20% населення та розподілені по великій території РФ, що робить її однією з найбільших багатоетнічних країн у світі. Не всі ці етнічні групи можуть претендувати на окрему територіальну присутність. Чи існує серед 21 республіки та чотирьох автономних округів таке поняття, як російська ідентичність, або навіть бажання дотримуватися постанови центрального уряду, яка зобов'язує їх ідентифікувати себе з такою ідентичністю? Більшість національних республік мають чітко визначену одну етнічну групу, тоді як деякі з них населені низкою етнічних народів. Загалом ці республіки містять 35 етнічних груп, тоді як чотири, як правило, менші автономні округи містять ще шість. Наявність цих неросійських етнічних територіальних відмінностей підкреслює природу Росії зараз як федерації, а не як справді цілісного утворення зі спільною ідентичністю, яке радше схоже на транзакційну домовленість між адміністративними юрисдикціями.
Приблизно 80% людей, які проживають на європейській території Росії, на захід від Уральських гір, є етнічними росіянами, а етнічні меншини складаються з фінських, германських та тюркських народів. Останні поширені не лише по всій РФ, але й у більш густонаселених районах Північного Кавказу між Чорним та Каспійським морями, включаючи республіки Чечня, Дагестан, Інгушетія, Північна Осетія, Абхазія та Кабардино-Балкарія, всі з яких переважно мусульманські. У регіоні існує довга історія репресій, депортацій та переселень, що сягає часів царської Росії, простягаючись до радянської епохи та часів правління Путіна, під час якого воєнні злочини, зокрема, під час його жорстокої війни з Чечнею.

Результати перепису населення Росії 2021 року, опубліковані у 2022 році, показали значне скорочення чисельності етнічних меншин. Чисельність татар, найбільшої етнічної меншини Росії монгольського походження, скоротилася майже на 600 000 осіб, тоді як кількість марійців, чувашів та удмуртів скоротилася на 22,6%, 25% та 30% відповідно. Повідомлялося, що у 2020 році в Росії спостерігався найбільший рівень надлишкової смертності серед 37 країн з високим рівнем доходу, особливо в останньому кварталі, коли розпочалася пандемія COVID-19. Найбільше постраждали ті території, де переважали етнічні меншини та де медичні послуги були найменш доступними – регіон Північного Кавказу (Чечня, Дагестан, Інгушетія), південні Поволжя та Урал, а також Сибірська рівнина. Порушення прав людини , що проявляються в нехтуванні з боку держави, також спостерігаються у таких питаннях, як відсутність законів, що забороняють каліцтво жіночих статевих органів та вбивства заради честі жінок у регіоні Північного Кавказу, де переважають мусульмани.
Конституція Росії гарантує рівність етнічних меншин незалежно від раси, мови, походження та релігії, і РФ також зобов'язалася дотримуватися міжнародних угод, що дозволяють підтримувати культуру, релігію, мову та традиції. Проте держава шукала засобів для придушення проявів етнічної ідентичності, спрямованих на збереження мови та культури меншин. Широко поширена дискримінація, включаючи злочини на ґрунті ненависті, продовжується. Традиційні землі певних етнічних меншин були захоплені та експлуатовані корпоративними структурами для видобутку корисних копалин та викопного палива. Територіальні самоврядні органи корінного населення були ліквідовані, а активістів репресовано та звинувачено у сфабрикованих кримінальних злочинах. Ці погляди залишаються історично незмінними з часів імперської Росії та були дуже очевидними ще в радянську епоху середини 20-го століття, коли за часів сталінської диктатури було скоєно геноцид татарського населення
Окрім корінного етнічного населення, що проживає в РФ, приблизно 9 мільйонів мігрантів з Центральної Азії живуть і працюють у РФ, переважно з сусідніх південних країн Узбекистану, Таджикистану та Киргизстану, меншою мірою з Казахстану та Туркменістану. Вони мають безвізовий доступ протягом 90 днів і забезпечують значну частину робочої сили, що підтримує муніципальні послуги, будівництво, транспорт, санітарію та догляд за домом у більшості великих міст. Оскільки вони відрізняються своїми рисами обличчя від малозабезпечених росіян, їх висміюють за обмежене знання російської мови та культури, вважають цапами-відбувайлами соціальні проблеми, переслідують поліцію та піддають соціальній дискримінації та расовим нападам. Багато хто зіткнувся з погрозами депортації без жодної причини. Через запроваджені міжнародні санкції та втрату робочих місць у зв'язку з відходом численних західних компаній з РФ, за оцінками, 200 000 мігрантів вже повернулися до Центральної Азії за останній рік. Все частіше мігрантів з Центральної Азії змушують підписувати контракти з Міністерством оборони Росії, щоб отримати російське громадянство. Мета полягає в тому, щоб надати їм право на військовий набір для підтримки воєнних зусиль Росії в Україні.

Найновішим свідченням зловживань щодо етнічних меншин у РФ стала непропорційна смертність неросійських військовослужбовців, які брали участь у вторгненні в Україну у 2022 році. Втрати серед етнічних дагестанців, тувинців, башкирів, бурятів та інших неросійських народів на передовій протягом першого року війни не залишилися непоміченими. Тільки протягом 2022 року кількість смертей на полі бою (на 100 000) серед етнічних меншин була вдвічі-всього разів більшою, ніж серед етнічних росіян, яких налічувалося 33 на 100 000 серед загиблих. Для порівняння, відносно крихітна та віддалена Республіка Тува, яка межує з Монголією, втратила 172 на 100 000; сусідня, дещо більша Республіка Бурятія, втратила 162 на 100 000; Північна Осетія в Кавказькому регіоні, яка була відокремлена від Грузії під час вторгнення Росії до цієї країни у 2008 році, втратила 109 на 100 000; а Гірсько-Алтайська Республіка, що межує з Казахстаном та Монголією, втратила 102 особи на 100 000. З точки зору населення цих республік, жертви видаються ще більш кричущими. Перепис населення Туви 2021 року склав 337 000 осіб, тоді як у Гірсько-Алтайській Республіці, найменш населеній республіці в РФ, за повідомленнями, їх було 211 000. Менший Ненецький автономний округ, який межує з Північним Льодовитим океаном на захід від Уральських гір, з населенням лише 42 000 осіб, втратив понад 160 своїх власних осіб у війні, тоді як Чукотський автономний округ у найвіддаленішому північно-східному куточку РФ з населенням 47 000 осіб втратив аналогічну кількість, кожна з яких більш ніж удвічі перевищувала порівняльну кількість етнічних росіян.

Незважаючи на ці невідповідності, коли настав час подальшої мобілізації військ для «спеціальної військової операції» Путіна, етнічні меншини знову стали надмірно мішенню для вербування в окремих республіках та територіях. Красноярський край є домівкою для великої різноманітності корінного населення Сибіру серед його населення, яке становить 2,8 мільйона осіб. Мобілізація тут була в 4,5 рази більшою, ніж було фактично заявлено в початковому наказі. Менші республіки Бурятія на півдні Сибіру та Дагестан і Калмикія на Кавказі забезпечили вдвічі-втричі більшу кількість військовослужбовців, ніж було заявлено спочатку. Ці дії цілком можна вважати зрадою з боку держави, якщо розглядати їх з точки зору цільових етнічних спільнот за їхню електоральну підтримку, яку вони надавали Путіну в минулому. Протести виникли як на Кавказі, так і в Сибіру через ці нещодавні образи та образи минулого, які призвели до нижчого рівня життя, ніж у середньостатистичного росіянина.
Ще одним елементом російського суспільства, який неминуче матиме наслідки для його майбутнього, є його молодь. Спостерігається стабільне скорочення населення, яке лише посилилося за останні три роки, втративши на два мільйони людей більше, ніж прогнозувалося, виходячи з тенденцій народжуваності, скорочення тривалості життя та загального зростання рівня смертності. Значну частину нинішніх обставин можна пояснити війною, хворобами та, зокрема, нещодавньою еміграцією переважно молодих людей, які рятуються від призову, та погіршенням ситуації з особистими свободами. Оцінки Вищої школи економіки Московського університету вказують на ймовірну потребу в компенсаційній щорічній міграції в розмірі 390 000 осіб до РФ протягом решти століття, щоб остаточно стабілізувати її населення. Але за нинішнього стану справ міграція до РФ скоротилася з приблизно 430 000 у 2021 році до 61 900 у 2022 році, і в цьому випадку скорочення населення продовжиться, якщо його не компенсуватиме приплив мігрантів на рік до 900 000 для наступного покоління.
Більше того, російська молодь мало цікавиться війною з Україною та не вірить в атмосферу, яку створює режим Путіна щодо українських екстремістів, що становлять загрозу для Росії. Вони не звертають уваги на державні ЗМІ, які, як їм відомо, забруднені пропагандистською риторикою та дезінформацією, на яку можна легко посилатися та спростувати інформацію із зовнішніх джерел. Понад 80% росіян віком до 30 років, які проживають у містах та мають вищу освіту та переважно спілкуються зі соціальними мережами, а не з державним телебаченням, виступають проти війни. Молодше покоління більше стурбоване умовами життя вдома, а опитування показують, що 65% молодих людей віком від 18 до 24 років вважають, що внутрішні справи мають більший пріоритет, ніж зовнішня політика. Багато молодих людей вважають, що конфлікт із Заходом лише обмежує їхні можливості для подорожей, освіти та економічної вигоди. Вони добре усвідомлюють несправедливість, яка залишається безкарною, та правоохоронні органи, які часом не втручаються в ситуації, що стосуються тих, хто має привілеї в уряді, або тих, хто безпосередньо перебуває поруч з ним. Авторитаризм, яким би добре він не маскувався, не є для них привабливою перспективою.
А що ж тоді робити з російською ідентичністю, враховуючи розчарування молоді та потребу в постійному припливі великої кількості іноземців, які, ймовірно, не поділяють того етосу, що прищеплюється пересічному набагато старшому росіянину? Як зазначив Ігор Кочетков, російський письменник і правозахисник, у свідомості старшого росіянина та нинішнього режиму: «Це буде кінець, бо хто буде воювати за нас?» Відповіддю Путіна на ці зростаючі занепокоєння стало посилення пропагандистських зусиль у російських школах та націлювання на дошкільнят, щоб вони прийняли риторику, яка не лише виправдовує незаконну війну, але й нагадує їм про його версію сучасної російської реальності жертви та необхідність подолати бажання погодитися з збоченнями Заходу.
Перед сімдесятирічним Путіним та його пострадянською камарильєю стоїть монументальне завдання. У той час як старіючий росіянин шукає безпеки в пропагандистській риториці державних ЗМІ, а деякі росіяни середнього віку все ще можуть дозволити собі самовпевнену, праву браваду просування націоналістичної ідеології, російська молодь, зіткнувшись із погіршенням майбутнього, звернулася до зовнішніх джерел журналістської правди та можливостей через соціальні мережі. Вони відрізнятимуть пропаганду від реальності та оберуть останню. Саме їм і всім тим, хто приходить з інших місць, доведеться визначити російську ідентичність, яка говорить правду про їхню ситуацію та представляє себе у спосіб, вільний від лицемірства Путіна.
Зрештою, провал Путіна як лідера стався лише через його нездатність дотримуватися основних гуманітарних принципів того, що має вести націю, як колектив, назавжди, тобто говорити правду про те, що становить російський дух, а не маніпулювати ним для власних цілей. Не мова ненависті та насильства сформує російську ідентичність, а щось зовсім інше.
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2023. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.
Це було дуже приємне чтиво – воно постійно доводило нездатність Путіна створити будь-яке законне та придатне для життя майбутнє для громадян федерації! Чудова назва також!