Протягом минулого року з'явилася низка есеїв про дії Організації Північноатлантичного договору (НАТО), які підживлювали рішення Володимира Путіна вторгнутися в Україну, суверенну державу, у спробі захопити її уряд з очевидною метою запобігти її асиміляції в рамках НАТО. По суті, саме поступове та навмисне вторгнення НАТО в Росію було суттю справи. Однак заявленою метою Путіна була денацифікація та демілітаризація України, оскільки він вважав її загрозою для Росії та всіх етнічних росіян в Україні. Нам ще не вдалося побачити чіткого аргументу, що виправдовує звинувачення та подальші дії, які не осоромлять його режим та Росію перед більшістю світу.

Україна ніколи не становила загрози для Росії і ніколи не заявляла, що буде такою. Майже три десятиліття тому вона вирішила відмовитися від усього свого ядерного арсеналу та пов'язаної з ним зброї в обмін на гарантії захисту свого суверенітету, як це було домовлено в Будапештському меморандумі (1994), підписаному Росією, Сполученими Штатами (США) та Великою Британією. Так само уряд України не переслідував етнічних росіян на сході України, і не було нерозумно, щоб Україна вимагала української мови як своєї офіційної національної мови. Ніколи не було спроб викорінити російську мову чи культуру з суспільства, а також будь-якої іншої етнічної групи. Останнє різко контрастувало з багатовіковими спробами Імперської Росії, а згодом і Радянської Росії підірвати українську мову та культуру через процес русифікації. Нарешті, уявлення про те, що Україна була захоплена нацистами та очолювана екстремістським режимом, спростовується тим фактом, що народне голосування у 2019 році підтримало центристську проєвропейську партію. Праві екстремістські елементи ніколи не мали жодного впливу на урядові справи протягом останніх трьох десятиліть незалежності України з моменту розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).
,
заяви, що звинувачують НАТО у змові з метою посилення свого впливу на Східну Європу та загрозі кордонам Росії, не враховують значну історію Східної Європи 20-го століття під російською гегемонією. Усі такі заяви розглядали Росію як жертву в цій справі, але якимось чином не враховували бажання кількох країн, що знаходяться поблизу Росії, шукати гарантій безпеки від майбутніх репресивних російських режимів, таких як режим Імперської Росії 19-го століття чи Радянської Росії 20-го століття. Аргумент тут полягає не в тому, щоб суверенну Росію розглядати як жертву розширення НАТО, а в тому, що численні суверенні східноєвропейські країни, включаючи країни Балтії та тепер Фінляндію, заслуговують на таку ж увагу. Чому ми схильні захищати Росію та прагнути її заспокоєння, а також відмовляти іншим країнам у їхньому справедливому бажанні безпеки проти країни, яка прагнула їх підкорити? Нагадуємо, що НАТО дотримується принципу колективної оборони та кризового менеджменту для своїх членів, щоб реагувати на зовнішню агресію, спрямовану на будь-якого з її членів, та допомагати впоратися з внутрішніми небезпеками. Воно існує не для того, щоб вести війну з якоїсь іншої причини. Все, що залишається, це те, щоб Росія поводилася так, як того вимагають її численні попередні угоди, щодо поваги до кордонів інших країн.
Особливої уваги потребує перебільшена дезінформація щодо обіцянок, даних Росії під час розпаду та остаточного розпаду СРСР щодо подальшого розширення НАТО у Східній Європі. Йдеться про саміт 1990 року між президентом Джорджем Бушем-старшим та президентом СРСР Михайлом Горбачовим, на якому, серед інших питань, обговорювалося возз'єднання Німеччини. Горбачов прийняв ідею про те, що возз'єднана Німеччина стане частиною НАТО, як свій вибір. Це відповідало принципу, встановленому Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі, підписаною в Гельсінкі в 1975 році, на якій було заявлено, що країни можуть вільно об'єднуватися з іншими, якщо вони вважають це за потрібне. подальше розширення НАТО не обговорювалося . Насправді було домовлено про гарантію того, що НАТО не озброює Східну Німеччину, і вона цього не зробила. Так само, коли в 1996 році за адміністрації Клінтона тривали переговори щодо вступу колишніх країн Варшавського договору до НАТО, Росія не висловила жодних заперечень.
Основоположний акт НАТО-Росія про взаємні відносини, співробітництво та безпеку, підписаний у 1997 році, продовжив створювати дорожню карту співпраці, запевняючи Росію, що НАТО зберігає оборонну позицію, яка не становить прямої військової загрози. На Римському саміті Ради НАТО-Росія 2002 року сам Путін не висловлював жодних занепокоєнь щодо розширення НАТО. Двадцять років по тому Фінляндія з її 830-мильним кордоном з Росією приєдналася до НАТО і ледве викликала реакцію Росії, окрім зауваження міністра закордонних справ Сергія Лаврова: «Давайте подивимося, як їхня територія використовується на практиці в Північноатлантичному альянсі». Очевидно, що сама Україна стала справжнім переломним моментом для Путіна, і це більше стосується того, що Збігнєв Бжезинський, колишній радник з національної безпеки часів адміністрації Картера, заявив у своїй книзі («Стратегічне бачення: Америка та криза глобальної влади; 2012»): «Неможливо достатньо наголосити, що без України Росія перестає бути імперією, але з підкупленою, а потім підпорядкованою Україною Росія автоматично стає імперією».
Саме стратегічна цінність України для Росії та схильність Путіна розглядати її так, ніби вона залишається васальною державою визначали його порядок денний. Режим Путіна послідовно намагався вплинути на Україну, втручаючись у її політичні та урядові справи, аж до того, що це призвело до Майдану 2013-2014 років. Остання сталася, коли проросійський президент України Віктор Янукович зрадив свою виборчу платформу, в якій він мав намір укласти угоду про асоціацію для вступу до Європейського Союзу (ЄС). Натомість він підтримав пропозицію Путіна щодо порятунку державного боргу України та зниження ціни на російський газ, що суперечило бажанням переважної більшості українців. Уряд Януковича на той час вже був визнаний репресивним режимом зі звинуваченнями в корупції та чітким вираженням проросійських настроїв. Зокрема, заперечення Януковичем Голодомору, голоду 1932-1933 років, геноцидного акту, спричиненого Сталіним з метою ліквідації українських землевласників, які на той час становили значну частину антирадянської опозиції, було образою для населення, яку також не можна було пробачити.
Майдан, як називали революцію, не мав нічого спільного з НАТО. Більше того, ні ЄС, ні США не брали участі в організації чи фінансуванні події, яка повалила уряд Януковича та змусила президента тікати до Росії в пошуках безпечного притулку. Однак Росія намагалася покласти провину, зокрема, на уряд США, спотворюючи новини про фінансування масового протесту, стверджуючи, що на цю мету було виділено 5 мільярдів доларів, і звинувачуючи тодішнього помічника державного секретаря Вікторію Нуланд у маніпуляції подіями, що розгорталися. Вищезазначені накопичені інвестиції США в Україну насправді були здійснені ще з 1991 року, коли Україна вперше здобула незалежність. Кошти мали допомогти Україні досягти стабільного та безпечного демократичного управління, а також сприяти громадянській участі. Це не мало жодного стосунку до подій, що призвели до Майдану, ані до його проведення.
Україна самостійно рухалася до ЄС та Заходу, і цього було достатньо для Путіна, щоб зрозуміти, що, незважаючи на те, що Україна, як суверенна держава, має право на самовизначення, це просто занадто для російського демагога та імперіаліста, особливо для того, чиї уявлення про імперську Росію залишаються першочерговими. Для нього це виправдало б його вторгнення до Криму у 2014 році з метою збереження стратегічної військової присутності Росії, а невдовзі після цього — вторгнення на схід України, де сепаратистський рух підживлювався та підтримувався російськими воєнізованими формуваннями. Далі відбулася нещира спроба врегулювати суперечки на сході України за допомогою Мінських угод та ганебне переписування Путіним історії України як примітки до історії Великої Росії. Послідовне просування ідеї про те, що два народи насправді є одним цілим, ніколи не відповідатиме українським національним почуттям, як і історично. Щодо останнього, дії, вжиті Путіним у цій нелюдській війні з її невибірковим бомбардуванням цивільної інфраструктури, здаються досить суперечливими його висловленим почуттям.
Також складається враження, що Путін на початку свого президентства схилявся до Заходу, можливо, навіть до його демократичних ідеалів, і що НАТО, своєю наполегливістю в захопленні країн під свою ласту, змушувало його поводитися інакше. Щоб розвіяти цю думку, побіжний огляд тих років дозволить запропонувати інший погляд на характер і наміри цього колишнього офіцера Комітету державної безпеки (КДБ). Путін прийшов на посаду в уряді Бориса Єльцина в 1990-х роках, ставши директором Федеральної служби безпеки (ФСБ), яка замінила старий КДБ СРСР. Він став прем'єр-міністром у пізніші роки правління Єльцина на посаді президента, коли і здоров'я, і політичний статус останнього похитнулися. Для Путіна, відносно невідомого в Росії, усвідомлення його сходження створило потребу в більшому визнанні своїх талантів, щоб здобути прихильність народу та згодом зберегти за собою президентство. У розпал очікуваного переходу виникла можливість, яка дозволила б йому це зробити.
Постійна проблема чеченського повстання в Російській Федерації турбувала Кавказький регіон, і в 1999 році, коли ісламські повстанці з республіки переправилися до сусіднього Дагестану, щоб підтримати сепаратистський рух і погрожувати контролю Росії, знадобилися певні дії. серія вибухів , найвідоміший з яких – вибух у двох багатоквартирних будинках поблизу Москви, в результаті якого загинуло понад 230 людей. Два інші вибухи сталися у більш віддалених містах, в результаті чого загинула ще 81 людина. За оцінками, в цих інцидентах також було поранено близько 1000 людей. Невдовзі після цього Путін, який на той час був директором ФСБ і нещодавно був призначений на посаду прем'єр-міністра, звинуватив у цьому чеченців і пообіцяв помститися у заяві, яка привернула увагу населення через їхню мову. На Північному Кавказі було розгорнуто масовану повітряну кампанію. Штурм столиці Чечні, Грозного, був особливо відомий своєю жорстокістю та втратою понад 8000 мирних жителів. Заворушення в Дагестані та Чечні зрештою будуть придушені, а маріонетковий режим буде встановлений для забезпечення подальшої стабільності в регіоні.
П'ятий вибух у житловому будинку в Рязані на південний схід від Москви під час попередніх вибухів мав статися, але цього не сталося. Підозріла активність у цьому районі в той час сполошила місцеву поліцію, яка виявила вибухівку в підвалі однієї з квартир і заарештувала трьох оперативників, які, як виявилося, були агентами ФСБ. Вибуховий матеріал був ідентифікований як той самий, що використовувався під час попередніх чотирьох вибухів у житлових будинках. Про цей епізод повідомили в ЗМІ, і виникли підозри щодо відповідності висновків попереднім подіям. На той час Путін зберіг президентство на російських виборах у березні 2000 року, отримавши визнання за втручання у чеченське повстання. Для розслідування цієї справи було створено урядову комісію, але до 2002 року, коли чеченське повстання було добре стримане, а економічні перспективи зростали, Росія втратила байдужість. Спроби порушити це питання були придушені. Це сталося попри кілька широко розрекламованих убивств, зокрема отруєння полонієм-210 колишнього офіцера КДБ Олександра Литвиненка в Лондоні та журналістки Анни Політковської, яку знайшли застреленою в ліфті. Обидва були залучені до розкриття правди про співучасть Путіна в подіях, пов'язаних з вибухами. Хоча є вагомі докази prima facie, які вказують на причетність Путіна до всієї справи, остаточного вердикту для завершення справи ще не винесено.
Ці події слугують нагадуванням про природу диктатора, який прагне виправдати за допомогою процесу заплутування та дезінформації дії, що здійснюються його агентами з моменту його приходу до влади. Зрештою, аргументи про те, що НАТО та США винні у війні, яку ми зараз спостерігаємо, мають на меті просувати ідею про те, що Росія якимось чином є жертвою зусиль НАТО щодо її нейтралізації, і не мають жодного підґрунтя.

Зобов'язавшись розпочати найбільшу військову кампанію в Європі з часів Другої світової війни та, в процесі, зазнавши величезних втрат, наразивши власну націю на економічну невизначеність та скоюючи численні злочини, які не можна ігнорувати, Путін не має іншого вибору, окрім як продовжувати свою війну, доки не дійде до точки, коли зможе зберегти обличчя перед своїм народом і зберегти владу. Якби не нещодавні події, що розкрили безлад у його власній армії, останній сценарій можна було б передбачити. Путін ніколи не мав інших прагнень для себе чи для Росії, окрім виконання порядку денного, який мало пов'язаний із Заходом. Він залишався тією ж людиною протягом своєї кар'єри офіцера КДБ і протягом усього часу свого президентства.
Що ж тоді станеться з результатом цієї війни? Перемога Росії принесе з собою обіцянку постійної нестабільності в регіоні. Вона прискорить подальші оборонні приготування країн уздовж усього західного кордону Росії, одночасно зміцнюючи її східні зв'язки з Китаєм. Це заохочуватиме однодумців-авторитаристів у сусідніх країнах поводитися відповідно та переконає інших бути менш схильними просувати демократичні цінності. Це може змінити динаміку відносин у Південній та Центральній Азії у співпраці з Росією та віддаляючись від Заходу. Росія розвиватиме свій відновлений статус і продовжуватиме бути суб'єктом, за яким переслідують по всьому світу, прагнучи підірвати уряди вразливих країн та отримати вигоду від їхніх природних ресурсів.
Захід має зробити висновок щодо ведення решти цієї війни, який зведе нанівець російську войовничість та військові авантюри та повністю відновить територію України, щоб вона могла визначити своє майбутнє. НАТО взялося за ці зусилля виключно для захисту інтересів своїх держав-членів у Східній Європі, визнаючи реальну загрозу, що існує в регіоні, а не штучно створену, яку ідентифікують російські пропагандисти та увічнюють «корисні ідіоти» у ЗМІ, політики, які прагнуть виглядати фальшивими експертами, корпоративні типи, які думають про власні інтереси, і навіть деякі науковці серед нас.
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2023. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.
2 думки про «Імперські плани Путіна проти страху Путіна перед вторгненням НАТО»
Коментарі закрито.