Своєрідна балтійська територія – Калінінградська область («область» – адміністративний регіон у складі Росії) – розташована ізольовано, відокремлена від власне Російської Федерації та відділена від неї Литвою на північному сході та Польщею на південному заході, які є членами Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Таким чином, це ексклав площею 15 100км² ,щовиходить на Балтійське море на північному заході. Литва та Польща мають спільний кордон довжиною 64 милі на протилежному боці, який завершує обмежувальний кордон Калінінградської області на південному сході, відокремлюючи її від Білорусі, близького союзника Росії. Цей польсько-литовський кордон також визначається проблемним Сувалкським коридором , який пропонувався як «екстратериторіальний» маршрут для торгівлі товарами та матеріалами з Росією.

Цей конкретний кордон викликає інтерес через вторгнення Росії в Україну. У відповідь на порушення міжнародного права Європейський Союз (ЄС), до якого належить Литва, запровадив санкції, які змусили Литву закрити свої кордони для певних товарів, що продаються Росією, або для транспортування матеріалів, що мають інше позначку. Зі своїм стандартним самовпевненим сценарієм обурення Росія погрожувала Литві помстою, яка, очевидно, ще не сформульована. Однак, справа не лише в цьому, оскільки Калінінградська область має стратегічне військове значення для Росії. Вона є єдиним незамерзаючим зимовим портом для російського флоту на Балтійському морі; тобто доки зміна клімату не вплине на це питання.
Перепис населення 2021 року виявив, що населення становило 1 029 966 осіб, що менше ніж 1 165 000 осіб, визначених переписом 1950 року, що на той час становило лише половину від кількості населення на тій самій території, коли вона була частиною Німеччини до початку Другої світової війни (Другої світової війни). Її головне місто, Калінінград, колишній Кенігсберг, продемонструвало помітне зниження темпів приросту з піку в 1960-х роках, коли він становив у середньому 3,60%, до 0,41% у 2023 році. Сумна історія, що лежить в основі трагедії Калінінградської області, починається після Другої світової війни з Потсдамської конференції в липні 1945 року, коли лідери союзників передали тодішній Кенігсберг, столицю Східної Пруссії, та прилеглу до нього територію під адміністративний контроль Радянської Росії.
Рішення щодо остаточного розподілу території мало бути прийняте після експертної оцінки кордону та подальшого визначення в рамках Остаточного врегулювання щодо Німеччини, яке відбулося лише у вересні 1990 року. В останньому випадку було дозволено возз'єднання Західної та Східної Німеччини за винятком Східної Пруссії серед інших східнонімецьких територій. Кордон Німеччини з Польщею залишався таким, як вже було узгоджено. Важливо, що не було жодного формулювання, яке б підтверджувало право анексії того, що зараз є Калінінградською областю, до Росії. Так само попередній Акт про військову капітуляцію, що стосувався безумовної капітуляції всіх німецьких військ союзникам, підписаний у травні 1945 року, гарантував, що жодна окупована німецька територія не буде автоматично анексована переможцями.
Історично склалося так, що існує кілька прикладів такого прецеденту, який заперечує право анексії, тому, згідно з міжнародним правом, мало що можна було б заперечити на підтримку претензій Росії на територію, яку вона «адмініструвала» виключно для власної вигоди. Росіяни зберігали доволі мовчання з цього питання і тепер претендували б на право тривалого окупації території як на відповідну відповідь на будь-яке поточне заперечення. Але тоді як незаконна претензія за своїм походженням виправдовує законну претензію пізніше? Більше того, як цю ситуацію не можна розглядати в ширшому контексті більшої актуальності, пов'язаному з прецедентом в галузі міжнародної юриспруденції та правом попереднього проживання? Детальніше про це пізніше.

Як все це сталося? Російський наступ на Німеччину зі сходу в 1944 році, коли Друга світова війна набирала неминучого курсу. Це призвело до військової окупації Східної Європи, включаючи територію Східної Пруссії, яка тоді була частиною Німеччини, зі столицею Кенігсбергом. Йосип Сталін вже висловлював свою зацікавленість у придбанні міста та навколишньої території через його стратегічне значення як військово-морського порту з цілорічним виходом до Балтійського моря. Цікаво, що він наголошував на необхідності помсти країні, яка розв'язала війну проти Росії. Вторгнення спричинило значні втрати життя в Росії та, власне, на великій частині західної частини Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Значну частину останнього, можливо, можна пояснити недостатньою оборонною підготовкою самого Сталіна та невмілим керівництвом його військовими щодо ведення війни на східному фронті. Мабуть, найкричущим виявом була його підтримка нацистської Німеччини на початку Другої світової війни, кодифікована в пакті Молотова-Ріббентропа про ненапад 1939 року, а потім вторгнення Росії до Польщі та Румунії зі сходу.
Щойно адміністративний контроль над Кенігсбергом та навколишньою територією, яку тоді називали «Малою Литвою», було передано росіянам, Сталін не гаючи часу перетворив його на російський анклав, яким він його і мав намір стати. Фактично це почалося ще до закінчення війни, коли без жодної стратегічно виправданої причини росіяни продовжили руйнування міста з суші. Радек Сікорський, колишній міністр закордонних справ Польщі та нинішній член Європейського парламенту, найкраще описав цей злочин у належному контексті: «сім століть історії перетворилися на дим за один тиждень обстрілів...» і «на той час рішення про знищення Східної Пруссії та передачу Кенігсберга Радянському Союзу вже було прийнято».
Кілька сотень тисяч німців та литовців, ті, хто не втік від російського натиску, згодом померли від голоду, злиднів та хвороб, або були депортовані до Сибіру, де їх спіткала майже та сама доля. Інших просто вислали до Німеччини. Загалом понад мільйон корінних жителів згодом були замінені людьми, переселеними з північної та центральної Росії, що розпочало процес русифікації території. Історично це була добре відпрацьована схема панування над заявленою територією в межах Російської імперії 18-гота 19-го століть та Радянської Росії протягом більшої частини 20-го століття. Помітними прикладами такої політики є русифікація східної України та, можливо, у кращому порівнянні з її гостротою, геноцид татарського населення Криму.
Навмисне підривання та повне знищення регіональної культури, мови та, зрештою, спадщини території набуло багатьох форм. Германські назви міст, селищ, вулиць та інституцій, включаючи топоніми, були змінені на російські версії. Таким чином, Кенігсберг став Калінінградом, названим на честь старого більшовицького революціонера Михайла Калініна, який став головою Центрального виконавчого комітету Радянського Союзу та який зручно помер у 1946 році, коли потрібно було обрати підходящу тезку для того, що росіяни вважали своєю новопридбаною територією. Руйнування міської інфраструктури попередніми бомбардуваннями союзників та подальшим обстрілом російською артилерією протягом останнього місяця Другої світової війни було посилено зусиллями з реконструкції, які тепер зрівняли з землею більшу частину того, що залишилося. Барвистий міський пейзаж міста був замінений сірим бетоном радянської епохи, типовим для тогочасного акценту Росії на великі, печеристі та владні урядові будівлі, великі житлові комплекси та промисловість.

Невдовзі після цього було здійснено потужну військову присутність, зокрема, прибуття великого військово-морського угруповання для використання глибоководного морського порту в Балтійську. Нещодавно росіяни розгорнули на території наземні балістичні ракети малої дальності «Іскандер», і зараз залишається питання, чи було розгорнуто ядерний потенціал. Створення такої військової присутності в найзахіднішій частині Російської Федерації зробило Калінінградську область виправданою стратегічною ціллю на європейському театрі бойових дій, якщо Росія тепер загрожуватиме сусіднім державам, як вона схильна робити сьогодні.
Майже вісім десятиліть минуло з моменту завершення Другої світової війни та перехоплення Радянським Союзом «адміністративної» влади над сучасною Калінінградською областю, але лише 33 роки з моменту Остаточного врегулювання щодо Німеччини в 1990 році. Продовження адміністративного контролю Росії над територією передбачається, оскільки вона була визнана правонаступницею СРСР після його розпаду в 1991 році. Той самий аргумент дозволив Росії зберегти постійне місце в Раді Безпеки Організації Об'єднаних Націй (ООН), що дає їй право вето з питань критичного глобального значення, зокрема, стосовно її власної провини за сучасні злочини в Україні. Правова основа для цього рішення була поставлена під сумнів, але не повністю вирішена, що поставило ООН у моральне дилему, враховуючи численні порушення Росією міжнародного права.
Так само немає згоди щодо тривалості адміністративного контролю над територією з боку іноземної влади щодо її подальшої анексії цією владою. Наприклад, управління Кіпром Британією після 35 років закінчилося, коли Лозаннський договір встановив суверенітет Кіпру в 1923 році; це питання було згодом підтверджено Постійною палатою міжнародного правосуддя в 1937 році. Більше того, аналогічне розгляду було приділено претензії на традиційне населення території, як і у випадку з поселенням Гібралтару. Тут попереднє іспанське населення було витіснено британцями в 1704 році, враховуючи стратегічну військову перевагу території на той час. Незважаючи на те, що територіальний плебісцит 1967 року, проведений Великою Британією, показав, що більшість голосів проголосувала за збереження британської влади, Генеральна Асамблея ООН рішуче засудила ці дії та закликала до передачі суверенітету Гібралтару назад Іспанії.
Реймонд Сміт у своїй статті 1992 року щодо статусу Калінінградської області стверджував, що законним рішенням було б для Литви взяти на себе право анексії того, що історично називалося «Малою Литвою». Зрештою, ця територія межує з Литвою, і, що ще важливіше, її населення раніше було переважно литовським. За попередньою згодою в Остаточному врегулюванні 1990 року Німеччина відмовилася від юридичного права на територію Калінінградської області і тому, схоже, не має на неї подальших претензій. Тепер Литві залишається заявити попереднє твердження, зроблене в Тільзітській декларації Національної ради Прусської Литви в листопаді 1918 року, що Литва сама визнає свої історично етнографічні кордони та включає Малу Литву до своєї власності. Значна частина литовського населення має право, навіть у своєму сучасному поколіннєвому вигляді, повернутися на територію, з якої вона була насильно депортована, згідно з Гаазькою конвенцією 1907 року та наступною Загальною декларацією прав людини ООН 1948 року.

Пізніший аналіз демографічних показників міста Калінінград показав, що з часом воно стало менш пов'язаним з Росією. Зміна кількох поколінь у Калінінградській області в поєднанні зі зменшенням міграції з територій власне Росії призвела до більш гомогенізованого суспільства з меншою кількістю зв'язків, що пов'язують його з його походженням. Корінне суспільство неминуче еволюціонувало таким чином, що до 1993 року 97% мешканців вже народилися на цій території. Монолітне наростання навколишньої європейської культури та способу життя також протягом десятиліть утвердилося. Це різко контрастує з репресивним суспільством Росії, яке вже утвердилося за радянських часів, але тепер продовжилося і за режиму Путіна з його відвертою пропагандою, сумнівною судовою практикою, придушенням свободи слова та журналістського висловлювання.
Пропаганда, така звична в сучасному російському суспільстві, має набагато менше можливостей проникнути в свідомість громадян Калінінграда та його околиць. Постійно нагадують про порівняно кращу якість та різноманітність продуктів харчування, товарів для життя та розваг, доступних у європейських країнах, що знаходяться вздовж його безпосередніх кордонів. Свобода слова, художнього самовираження та журналістської діяльності мають вагу в суспільстві незалежно від проголошень авторитарного уряду. Перетворення Калінінграда на російський військовий табір і, як наслідок, негайне його атакування у відповідь НАТО на будь-яку російську агресію також навряд чи зробить його привабливим для батьківщини.
Незаконне вторгнення Росії в Україну минулого року, що порушило Статут ООН, призвело до того, що вона стала ізгоєм у міжнародній спільноті. Санкції ще довго будуть негативно впливати на її економіку і, як наслідок, позначаться на економічному добробуті Калінінградської області. Новини про російські злочини в Україні, про які нещодавно повідомила Незалежна міжнародна комісія з розслідування щодо України Комісії ООН з прав людини, її військова некомпетентність, оголошення її Європейським парламентом терористичною державою та звинувачення Путіна як воєнного злочинця Міжнародним кримінальним судом, ймовірно, ще більше забарвлять враження про Росію в калінінградському суспільстві та, можливо, змусять його задуматися про свою вірність такій державі. Звичайно, є нещодавнє публічне збентеження ганебною спробою Росії оголосити себе жертвою «русофобії» після того, як вона дала світові всі підстави ставитися до неї з огидою.
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2023. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.
Одна думка про “Калінінградська область – час відокремлюватися?”
Коментарі закрито.