Історія українського націоналізму та його партизанського руху

Глобальна реакція на спроби Росії назвати українців нацистами варіювалася від ввічливого недовір'я до цинічного сміху над черговою незграбною пропагандистською спробою виправдати необхідність вторгнення в Україну. Цей ярлик слугував способом дегуманізації народу за те, що він наважився протистояти тому, що Путін вважає долею Росії. Ця опозиція насправді є вираженням націоналізму, ідеології, яка підкреслює лояльність, відданість чи вірність нації, згідно з Britannica. Український опір російському гнобленню існує з часів Російської імперії, що сягає 18-го та 19-го століть, але в наш час режиму Путіна зручно змішувати почуття національності України з фашистською ідеологією.

Справедливості заради можна сказати, що більшість, якщо не всі країни, мали і можуть продовжувати мати угруповання з ультраправими ультранаціоналістичними етикетками. Це, безумовно, було вірно в Україні до та під час сталінського періоду, коли Україна зазнала геноциду в 1930-х роках, спричиненого примусовою сільськогосподарською політикою, яка призвела до голоду масштабів, небачених раніше на такій родючій землі. Антиросійський партизанський рух матеріалізувався в 1920-х і 30-х роках під керівництвом як ультранаціоналістичного, так і більш поміркованого керівництва, яке кинуло виклик російській владі, використовуючи партизанську тактику, переважно в сільській місцевості. Коріння таких партизанських зусиль сягає понять націоналізму, що сягають 16-гота 17-го століть. Однак нинішній конфлікт в Україні більше пов'язаний з тим, що відбувалося у 20-му столітті, тому ми почнемо звідти.

Київ, Україна – 21 січня 2014 року. Фото: SatiJoy

Союз Росії з нацистською Німеччиною на початку Другої світової війни, її злочини в сусідніх Польщі та Україні, скоєні невдовзі після цього, та нацистське вторгнення в Україну та Росію в 1941 році ввергли весь регіон у хаос. Різні угруповання українців тепер боролися з нацистами пліч-о-пліч з росіянами та з росіянами пліч-о-пліч з нацистами, все з метою позбавити країну від обох загарбників. Часткове вирішення проблеми відбулося з поразкою нацистської Німеччини в 1945 році, що дозволило відновити підпільну діяльність у 1950-х роках, знову ж таки спрямовану виключно проти Росії. Значна частина цієї діяльності була придушена до смерті Сталіна в 1953 році. Протягом усього існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) до 1991 року українські націоналістичні настрої зберігалися як в країні, так і за кордоном серед української діаспори після війни. Однак проросійський елемент також зберігався, особливо у східному регіоні України, де російське поселення було більш очевидним. Це призвело до викликів для України, коли вона стала суверенним утворенням у 1991 році після розпаду СРСР.

Київ, Україна – 8 грудня 2013 року. Фото: igartist

У 2013 році проросійський президент України Віктор Янукович порушив свою передвиборчу обіцянку приєднатися до Європейського Союзу. Подальший протест Євромайдану призвів до усунення Януковича від влади та його втечі до Росії. Нові вибори привели до влади спочатку Петра Порошенка на п'ять років, а потім Володимира Зеленського. Російське вторгнення до Криму відбулося невдовзі після падіння уряду Януковича. Референдум сумнівної цінності призвів до незаконної анексії Криму Росією у 2014 році. Невдовзі після цього розпочалася мілітаризація проросійського сепаратистського руху на сході України, і стало зрозуміло, що Україна повинна відстоювати свою позицію або втратити значну частину території на користь негідної нації. Антиросійський активізм матеріалізувався різними способами та включав формування воєнізованих організацій для боротьби пліч-о-пліч з українськими військовими.

Полк «Азов» спочатку виник як одна з таких організацій. Пропагандистська машина Володимира Путіна зосередилася на ньому як на неонацистській організації. Полк був заснований ультранаціоналістами як добровольча міліція у 2014 році спеціально для боротьби з проросійськими сепаратистами на Донбасі та базувався в Маріуполі. До кінця 2014 року він був інтегрований до складу Національної гвардії України, де перейшов під більш комплексну командну структуру. Це призвело до усунення ультраправих націоналістичних елементів з його лав, що дозволило йому асимілюватися як ефективної бойової одиниці у війську. Будь-які політичні зв'язки з правими фракціями залишилися далеко позаду. Його ряди складалися не лише з українців, а й з євреїв, росіян та кримських татар, які були зобов'язані дотримуватися Дисциплінарного статуту Національної гвардії, щоб «поважати права людини, честь і гідність». Широко розрекламована битва полку з російськими військами в Маріуполі завершилася затяжним останнім боєм на металургійному комбінаті «Азовсталь», де він був змушений здатися у травні 2022 року за наказом центрального командування. Набір до полку залишається дуже популярним завдяки повазі, яку він здобув у процесі.

Київ, Україна – 11 грудня 2013 року. Фото: panaramka

Той самий активізм, який спочатку виражався у військовій сфері, вже виражався в політичній сфері. Ультраправий націоналістичний рух, Соціал-національна партія України (СНПУ), виник між 1999 і 2004 роками. СНПУ змінила свою назву на «Свобода» у 2004 році та набула менш різкого тону, щоб залучити ширшу базу електорату. Відокремлена фракція СНПУ, «Патріот України», зберегла свою початкову позицію як «авангард» націоналістичного руху. Її місія залишається підтримувати активний опір втручанню Росії у справи України. У 2011 році ультраправих активістів було заарештовано за планування підриву пам'ятника Володимиру Леніну в Борисполі, що знаходиться в Київській області. Під час протесту Євромайдану, який розпочався наприкінці 2013 року, бойовики «Патріота України» разом з іншими націоналістичними партіями зіткнулися з поліцією та напали на штаб-квартиру проросійської Партії регіонів у Києві. Сучасні покоління українців гостріше усвідомлюють наміри Росії змусити їх рухатися в небажаному для них напрямку, втручаючись у політичні, економічні та культурні інституції їхньої країни. Опір цьому закріпився. Але це не щось нове.

Прагнення до незалежності та самовизначення в межах тієї частини території сучасної України, що контролювалася козацькою Гетьманщиною, існує з XVIта XVIIстоліть . У той час значна частина України, як ми її знаємо сьогодні, знаходилася в складі Речі Посполитої, а саме під контролем польської знаті, яка володіла землею. Серія з трьох поділів Польщі домінуючими сусідніми державами Пруссією, Австрією та Росією між 1772 та 1795 роками призвела до передачі Росії більшої частини центральної та східної України. Так само західні україномовні території Галичини та Буковини приєдналися до Закарпаття у складі Австро-Угорської імперії, де всі три залишалися протягом 125 років до її розпаду після Першої світової війни. Крим, який був частиною Османської імперії, був асимільований до складу Російської імперії в 1783 році.

Російська православна церква була нав'язана як домінуюча віра в Україні, і вона швидко стала засобом, за допомогою якого проводилася політика русифікації з метою підриву української мови та культури. Однак, попри це, українське національне відродження виникло завдяки розвитку літератури, стимульованої такими талантами, як Тарас Шевченко (1814-1861), який впливав на українську політичну думку протягом кількох поколінь після свого часу. Його поезія стала обвинуваченням соціального гноблення, яке спостерігалося в Україні того часу, і нагадувала українцям про їхню козацьку спадщину та егалітарні принципи, що панували в її войовничому суспільстві. Реакція Росії на цей рух призвела до заборони публікацій українською мовою, а також театральних постановок. Були запроваджені обмеження в освіті, що призвели до високого рівня неграмотності серед українців. Російські історики запропонували царському режиму сюжетну лінію, яка перейняла те, що належало набагато давнішому домінантному періоду Київської Русі в Україні, в наратив, який бачив власне піднесення Росії з часів, що сягають кількох століть у минуле. Таким чином, Росія прославляла своє власне минуле, водночас зводячи українців до статусу «малоросів», більш-менш сторонніх спостерігачів у грандіозній схемі світових справ.

У другій половині 19 століття в кількох містах виникли підпільні літературні товариства («громади»), які просували політичні, культурні та освітні починання, що наголошували на націоналістичному порядку денному для України.Революційна українська партія виникла на зламі століть і закликала до єдиної незалежної України. Російська революція 1905 року перетворила царську автократію на квазіконституційну монархію, яка надала певну свободу для україномовних публікацій, театральних постановок та наукових досліджень, що відродили почуття націоналізму. Однак політичні дії не призвели до суттєвих змін у роки, що передували Першій світовій війні (1914-1918), та під час неї. Російська революція 1917 року призвела до повного повалення царського режиму, після чого почалася затяжна громадянська війна, яка охопила всю Російську імперію. Після її закінчення більшовики запровадили ще жорстокіше придушення націоналістичних прагнень, яке тривало кілька десятиліть.               

Київ, Україна – 4 грудня 2013 року: Сотні тисяч людей протестують проти призупинення асоціації з ЄС та силового розгону проєвропейського мітингу «Євромайдану» поліцією. Фото: natandri

Натомість, та частина західної України, яка стала частиною Австро-Угорської імперії, мала набагато більше можливостей для національного визнання. Це особливо стосувалося переважно українських територій Галичини та Буковини. Соціальні та урядові реформи дали селянам більшу свободу та можливості для кар'єрного зростання як у сільській, так і в міській місцевості. Освітні реформи запровадили навчання українською мовою в парафіяльних школах. Більша релігійна толерантність забезпечила практику римо-католицизму серед українців. Виник український професійний клас, до якого долучилися письменники, які тікали від гніту Російської імперії на сході. До середини 19століття виникли політичні зусилля, що виступали за об'єднання україномовної Галичини з Буковиною та Закарпаттям. Було створено підрозділ національної гвардії та видано першу україномовну газету. Виникли численні об'єднання, що розвивали українську літературу, разом із такими відомими письменниками, як Іван Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913). Жіночі та молодіжні організації зробили свій внесок у діалог, просуваючи як соціальні, так і політичні цілі, що сприяли націоналістичним настроям.

З початком Першої світової війни українські культурні організації були закриті, а національних діячів заарештовані, деякі з них були заслані до Російської імперії. Коли російські війська окупували Галичину, українську мову було заборонено, а установи закриті. Ці спроби русифікації були припинені, коли територію повернули австрійці. Після Російської революції 1917 року в Росії було створено тимчасовий уряд, який дозволив короткий період національного відродження в Україні, що включало відновлення преси та культурних товариств. Було скликано Всеукраїнський національний конгрес. Він надав нещодавно сформованій Центральній Раді («Раді») національну владу та обрав Михайла Грушевського її головою. Було прагнуче повної територіальної автономії для України. Несподівано, що відносини з Росією погіршилися, коли Центральна Рада відмовилася визнати владу Тимчасового уряду Росії над Україною та проголосила Українську Народну Республіку (УНР) з повною незалежністю, запланованою на 22 січня 1918 року. На цьому етапі Перша світова війна ще не закінчилася, і Центральна Рада розпочала сепаратні мирні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною, які призвели до підписання Брест-Литовського мирного договору 9 лютого. Російські війська відступили з України до квітня, коли розпочався новий німецько-австрійський наступ.

Перед капітуляцією Центральних держав у жовтні 1918 року було проголошено окрему Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), яка включала Галичину, Північну Буковину та Закарпаття, але це призвело до територіальної суперечки та конфлікту з поляками. Подальший акт об'єднання двох українських держав виявився складним, коли поляки захопили Галичину, змусивши керівництво ЗУНР вийти за межі країни. Невдовзі після цього, у Києві, у грудні 1918 року, після підтриманого Німеччиною перевороту, який відбувся у квітні того ж року, УНР було відновлено. Однак новостворена УНР не змогла забезпечити контроль над своєю територією серед хаосу громадянської війни в Росії. Як червоні, так і білі російські війська брали участь у конфлікті на українській території. До них додалися сили УНР та партизанські групи, зібрані окремо серед селянства, чиї погляди були розділені на підтримку або червоних, або білих сил, або на користь самої УНР.

Самі сили УНР зіткнулися з поляками на заході, червоними на півночі та білими на півдні. Щоб відповісти на виклик, вони вдалися до партизанської війни, подібно до своїх співвітчизників-селян, і розпочали переговори з польським урядом Юзефа Пілсудського. Польсько-український союз було досягнуто у квітні 1920 року, але його замінила наступна угода між Польщею та Радянською Росією у березні 1921 року, яка визнавала лише Радянську Україну та дозволяла Польщі зберегти Галичину та західну Волинь. Короткочасний суверенітет УНР (1918-1921) на цьому закінчився. Її голова, Симон Петлюра, шукав притулку в Польщі, де його захистили від екстрадиції, якої вимагала Радянська Росія. До 1924 року він дістався Парижа, де заснував україномовну газету, але зрештою був убитий у 1926 році російською таємною службою, Народним комісаріатом внутрішніх справ або, в російському перекладі, НКВС.

Українську Соціалістичну Радянську Республіку вперше проголосили більшовики у грудні 1917 року для протидії зростанню українського націоналізму. Це створило паралельний урядовий утворення, яке мало кинути виклик УНР як головній владі в Україні, поки громадянська війна все ще тривала. Остання остаточно завершилася у 1922 році проголошенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) до складу Росії, Білорусі, України та Закавказької Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РФСР). Таким чином, управління Радянською Україною та іншими республіками було обмежене внутрішніми справами, тоді як повноваження над військовими справами, торгівлею, транспортом та зовнішніми відносинами були передані Москві; фактично, Радянській Росії та Комуністичній партії. Індивідуальне право на вихід зі складу СРСР виявилося помилковим. За іронією долі, на момент свого створення Комуністична партія України мала лише 7% етнічних українців, більшість яких складалися з російських більшовиків, переважно зі східних регіонів. Загалом, з населенням, яке становило 80% українців, підтримка більшовизму була дуже обмеженою.

Київ, Україна – 19 грудня 2013 року: Масовий протест проти проросійського Кабінету Міністрів. Барикада протестувальників. Фото: Асергієв

Намагаючись ще більше придушити націоналістичні настрої серед неросійських етнічних груп, радянська влада почала запроваджувати програми, що підтримували національну культурну ідентичність. Знову з'явилися україномовні школи та літературні видання. Рух дав голос деяким людям, які просували тісніші відносини з Європою. Цей процес українізації викликав певну тривогу серед радянського керівництва в той час, коли Сталін став домінуючою фігурою як Генеральний секретар Комуністичної партії, Голова Ради Міністрів Радянського Союзу, а згодом став диктатором у 1930-х роках. Відбувся глибокий переворот у досягнутому прогресі на шляху до національної самоідентичності, який був замінений програмою, яка повністю його скасувала. У 1928 році було запроваджено п'ятирічний економічний план, який колективізував сільськогосподарські угіддя, ліквідував приватну власність на землю та примусово реквізував зерно для продовольства російських міст. До 1931-33 років програма призвела до загибелі мільйонів українців. За цією трагедією невдовзі послідував Великий терор Сталіна, який призвів до вбивств або заслання сотень тисяч українських професійних, релігійних, військових та наукових діячів наприкінці 1930-х років, що передували початку Другої світової війни.

Боротьба за національну ідентичність триває вже майже 250 років, і ця ідея зуміла вижити, незважаючи на гніт з боку Російської імперії. Їй було дозволено значною мірою проявитися в Західній Україні в складі Австро-Угорської імперії, достатньо, щоб забезпечити їй достатню присутність для протистояння жаху, який мав статися в першій половині 20-гостоліття і потім тривати протягом усієї решти радянської епохи. Поряд з цим, громадянам нації, історично переважно її селянству, притаманна вроджена здатність самостійно нести прапор національності, за необхідності чинити опір гнобленню шляхом збройного повстання або шляхом створення невпинної підпільної партизанської мережі.

Так само і в сьогоденні. Партизанська війна глибоко вкорінена в психіці нації, тому реакція на агресію є спонтанною та негайною. Підтримка українського націоналізму в цьому нинішньому конфлікті з Росією набула багатьох форм, але не включала неонацизму того типу, який Росія проявила у власних лавах та суспільстві. Українські партизани зараз діють на контрольованих Росією територіях України, атакуючи військові бази в Криму та на Донбасі; виявляючи російські цілі для артилерійських та ракетних обстрілів; порушуючи роботу залізниць; та вбиваючи військових та урядових агентів. Підготовка нових цивільних рекрутів українськими військовими та воєнізованими формуваннями триває протягом усієї восьмирічної війни з підтримуваними Росією сепаратистами на сході України. Вона триває і триватиме доти, доки Росія продовжуватиме свою агресивну війну, нагадуючи окупантам, що вони не можуть спокійно спати на цій землі.

Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2023. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.