Російська мова віктимізації та пропаганда помсти

Серед відомих російських чиновників спостерігається дуже послідовна схема риторичної атмосфери, яка пропагує ідею про те, що їм загрожує посягання на їхній кордон грішного Заходу з його демократичними ідеалами. Така риторика була б не чужою Отто фон Бісмарку 150 років тому, коли він жалкував про необхідність зіткнутися з росіянами з їхньою «непередбачуваною дурістю». Однак ці послання були значною мірою, якщо не повністю, призначені для споживання російським населенням, яке, на жаль, або вірить нісенітниці, що вивергається державними ЗМІ, або змушене просто тягнути за собою лінію, як це було схильне робити століттями. Путін використав приховану течію російського націоналізму, поєднуючи його з духовною вірою нації, щоб нагадати про її історичну боротьбу нещодавно проти нацистської Німеччини. Боротьба зараз, як Путін хоче, щоб Росія її побачила, полягає в тому, щоб врятувати себе від України, досі невідомого бастіону неонацизму, очевидно, відомого лише йому, який також вирішив об'єднатися із Заходом та його передбачуваним повсюдним занепадом. Пронизливий та гнівний виступ покликаний приховати абсурдність повідомлення, але він не вражає тих, хто розуміє його намір.

Звичайно, справжні цілі Путіна були набагато простішими. Він би віддав перевагу суміжному сухопутному коридору для Росії через східну Україну, що з'єднує її з Кримом, щоб зберегти стратегічний військовий об'єкт, який включає велику військово-морську базу з виходом до Середземного моря. Його проблема полягає в тому, що на цьому шляху стоїть суверенна держава Україна. Ця ж держава, за словами Збігнєва Бжезинського, є «важливим простором на євразійській шахівниці», який Путін повинен зайняти, щоб зберегти певну владу з обох сторін. Тривалими зусиллями з русифікації східної частини України, зокрема, шляхом сприяння російській міграції в цей простір і, протягом останнього десятиліття, створення сепаратистського руху, який тепер магічним чином став для Путіна головною справою.

У своєму вступному риторичному залпі перед початком війни проти України Путін сказав наступне:

«Незважаючи на все це, у грудні 2021 року ми знову спробували домовитися зі Сполученими Штатами та їхніми союзниками щодо принципів забезпечення безпеки в Європі та щодо нерозширення НАТО. Все було марно. Позиція США не змінилася. Вони не вважали за необхідне вести переговори з Росією з цього важливого для нас питання, продовжуючи переслідувати власні цілі та ігноруючи наші інтереси».

Путін переосмислив ситуацію у Східній Європі, не враховуючи небажання тих країн старого Варшавського договору знову увійти до російської сфери репресій, яка загрожувала б їхньому суверенітету, самовизначенню та національному добробуту. Дуже помітне жорстоке придушення свободи волі в кількох країнах Варшавського договору за часів Радянського Союзу, їхній повний економічний занепад та обмеження культурного самовираження протягом чотирьох десятиліть вкорінені в їхній відповідній національній пам'яті. Не те, що НАТО нав'язувало себе цим самим країнам; радше, це був варіант забезпечення стратегічного оборонного союзу проти можливості стати жертвою чергового російського авторитарного режиму, що спонукало їх приєднатися до списку членів НАТО. Росія, яка заявляє про свою жертву, не повинна мати пріоритет над добробутом сусідніх країн. Нагадуємо, що НАТО залишається оборонною організацією, і Росія не має права вирішувати, яка суверенна держава може вирішити приєднатися до цієї організації.

Більш безпосереднє виправдання Путіна для початку нападу на Україну звучало так:

«Щодо ситуації на Донбасі. Ми бачимо, що сили, які здійснили державний переворот в Україні у 2014 році, захопили владу та утримують її за допомогою фіктивних виборчих процедур, відмовилися від мирного врегулювання конфлікту. Вісім років, вісім довгих років ми робили все можливе, щоб вирішити ситуацію мирними політичними засобами. Все було марно». «

Державний переворот» 2014 року, про який неодноразово згадує Путін, насправді був рішенням українського парламенту про проведення нових президентських виборів, коли попередній проросійський президент Віктор Янукович вирішив залишити свою посаду та втекти до Росії під час протесту Євромайдану. За іронією долі, протест був спровокований Януковичем, який відмовився від своєї передвиборчої обіцянки вступити до Європейського Союзу (ЄС) після того, як його викликали на зустріч із Путіним, на якій йому зробили пропозицію, від якої він не міг відмовитися.

«Сили», які здійснили «переворот», ймовірно, були пов'язані зі Сполученими Штатами та їхньою участю у забезпеченні підтримки демократичних інституцій, включаючи керівництво щодо належного проведення виборчого процесу. Не було жодного фінансування політичних партій США, ані жодного втручання у процедурні аспекти виборів, на відміну від того, що було очевидно з російського боку. Її агенти проникли до українських урядових установ за часів попередньої адміністрації, а проросійська Партія регіонів в Україні отримала російську підтримку у своїй виборчій кампанії. Нові вибори 2014 року, визнані міжнародними спостерігачами чесними, позбавили Росію її бажаного кандидата та поставили Петра Порошенка президентом України. Він підписав угоду про асоціацію з ЄС, і його наступником, на чергових справедливо проведених виборах, став Володимир Зеленський на виборах 2019 року.

Невдовзі після президентських виборів 2014 року російські воєнізовані формування швидко перемістилися до Криму, і спалахнули «спонтанні» добре організовані проросійські протести. Адміністративні будівлі були захоплені, що зараз дійсно можна назвати переворотом, що завершилося незаконною анексією території Росією. Подібний процес відбувся на сході України, що призвело до створення самопроголошених незалежних Донецької та Луганської народних республік. Таким чином, Путін досяг силою того, чого не зміг зробити політичними махінаціями. Виник затяжний збройний конфлікт щодо останніх сепаратистських регіонів, а Україна намагалася зберегти контроль.

Нарікання Путіна на «вісім довгих років» особистої боротьби, в якій «було зроблено все можливе для вирішення ситуації мирними політичними засобами», насправді зводилося до сепаратистських (тобто російських) вимог до України відмовитися від свого суверенітету над їхніми «республіками», надаючи їм «особливий статус». Таке законодавство надасть Росії право вето щодо зовнішньої політики України та зрештою не гарантуватиме майбутніх спроб сецесії. Із закінченням 2021 року знизилася довіра Зеленського до намірів Росії, що призвело до відмови від Мінських угод II. Тепер Путіну залишалося лише вжити остаточних військових дій, щоб зрештою забезпечити те, чого він хотів.

Путін тепер несподівано використовує повноваження Статуту Організації Об'єднаних Націй (ООН), щоб розпочати свою «спеціальну військову операцію»:

«У зв'язку з цим, відповідно до статті 51 частини 7 Статуту ООН, за схваленням Ради Федерації Росії та на виконання договорів про дружбу та взаємодопомогу, ратифікованих Думою 22 лютого з Донецькою Народною Республікою та Луганською Народною Республікою, я вирішив розпочати спеціальну військову операцію».

Після першої спроби легітимізувати проголошення двох сепаратистських незалежних республік, які в очах ООН все ще вважалися частиною суверенної території України, Путін створив враження «перевороту», спричиненого іноземним впливом, і під цим приводом здійснив вторгнення до суверенної держави, використовуючи авторитет Статуту ООН. Зухвалість такого рівня газлайтингу могла лише викликати глобальне недовір'я, що, за винятком кількох однодумних авторитарних режимів, так і сталося.

Путін підсумовує, чітко даючи зрозуміти, що його заявленою метою є демілітаризація та денацифікація нації, яка ніколи не становила загрози для Росії та чий демократично обраний уряд очолює український єврей, члени родини якого стали жертвами Голокосту:

«Мета цієї операції — захистити людей, які вже вісім років стикаються з приниженням та геноцидом, скоєним київським режимом»... «З цією метою ми прагнутимемо демілітаризувати та денацифікації України, а також притягнути до суду тих, хто скоїв численні криваві злочини проти мирного населення, зокрема проти громадян Російської Федерації».

Важко зрозуміти, що Путін має на увазі під «приниженням», коли сепаратисти на Донбасі, яких підтримують російські воєнізовані формування з 2014 року, проводять збройну кампанію всупереч Мінським угодам II. Твердження про «геноцид», скоєний Україною проти етнічних росіян, звичайно, є необґрунтованим, хоча воно й демонструє масштаби злочинів, скоєних російськими військовими та воєнізованими формуваннями, особливо після їхнього вторгнення в Україну у 2022 році. Ідея про те, що Росія, озброєна ядерною зброєю, була змушена «демілітаризувати» Україну, яка відмовилася від свого ядерного арсеналу згідно з Будапештським меморандумом 1994 року, викликає особливе насмішку навіть без урахування відносних розмірів звичайних озброєнь між двома країнами.

Зрештою, націоналістичні настрої існують в Україні з часів Російської імперії та отримали більший поштовх за радянських часів, коли усталений партизанський рух відреагував на сталінський геноцид України в 1930-х роках. Елементи цього руху продовжували боротися проти російського впливу в Україні протягом усього 20-го та 21-го століття. Українські ультранаціоналісти сьогодні фактично становлять близько 2% населення. Вони вийшли на перший план з 2014 року, знову ж таки у відповідь на залякування з боку Росії, найпомітнішим з яких є батальйон «Азов», який захищав Маріуполь від російської облоги минулого року.

Росіяни розігрують довгий наратив про спроби дегуманізувати українців, називаючи їх нацистами через їхню опозицію до радянського режиму під час світової війни та після неї. Спотворення історії російською пропагандою ніколи не визнає союзу Сталіна з Гітлером на початку війни та його участі у вторгненні до Польщі, а також не визнає, що Україна зазнала найбільшого тягаря нацистського вторгнення до Радянського Союзу, втративши більше населення, ніж будь-яка інша країна.

Путіну було б найкраще озирнутися навколо та визнати набагато більшу ультранаціоналістичну присутність у його власній справі. Деякі з них справді називають себе нацистами. Російське воєнізоване угруповання «Русич» було офіційно засноване в Санкт-Петербурзі в 2014 році та брало участь у збройній діяльності на Донбасі в 2014-15 роках. Російський імперський рух, заснований також у Санкт-Петербурзі в 2002 році, проводив воєнізовану підготовку неонацистів та білих супремасистів у Європі. США визнали його «глобальною терористичною організацією». Члени його Імперського легіону також були присутні на Донбасі в 2014-15 роках. «Група Вагнера» – це російська приватна найманська компанія, заснована самопроголошеними нацистами Олексієм Мільчаковим та Яном Петровським, і фінансована Євгеном Пригожиним, російським олігархом. Ця група, схоже, не має жодної заявленої ідеології; радше це злочинна організація з правоекстремістськими тенденціями, яка озброєна та забезпечує навчальні бази Міністерством оборони Росії. Фактично, 80% її військовослужбовців в Україні були набрані з в'язниць. Вона брала участь у контрактних службах по всьому світу, переважно з африканськими та латиноамериканськими урядовими клієнтами, а також була фактичним військовим підрозділом як у Сирії, так і в Україні. Міністерство фінансів США тепер належним чином визнало її «транснаціональною злочинною організацією», яка вчиняє злочини скрізь, де її розгортали.

Колишній президент Росії (2008-12) та прем'єр-міністр Дмитро Медведєв, який з 2020 року є заступником голови Ради Безпеки Росії, знову розглядається як претендент на президентство, якщо Путін випадково впаде з балкона. Він, безумовно, вважається однією з найцікавіших частинок безпосереднього оточення Путіна завдяки своїй барвистій мові, дезінформованій риториці та, зрештою, карикатурі на російський шовінізм. В одному з його найвідоміших інтернет-виступів війна в Україні порівнювалася зі священною битвою із Сатаною та нагадувала всім, хто вирішив прочитати його послання, що «Київ — це велике малоросійське місто в складі Російської імперії, в якому люди завжди думали та говорили російською». У своєму нещодавньому святковому посланні він називає українців «божевільними нацистськими наркоманами».

Ці заяви потребують незначного пояснення, оскільки вони відверто абсурдні, але вони вказують на спільну тему сучасної російської риторики, а саме на те, що українців вважають «малоросами», певним чином меншими істотами, селянським родом, які розмовляють спотвореною формою російської мови. Насправді, з етнолінгвістичної точки зору, територія України фактично знаходилася в межах первісного географічного ядра слов'янської батьківщини, яке простягалося від сучасної центральної та східної Польщі, південної Білорусі до північно-західної України, а не Росії. Погляд Медведєва на російську історію, як його описав Путін у своєму есе на цю тему влітку 2021 року, корениться в переконанні, що вона просто розвинулася з регіону, спочатку зосередженого в Києві, і була змушена рухатися на північ у 13 столітті через монгольське нашестя того часу. Українська історія, фактично, залишилася там, де вона була, і досі є, продовжуючи розвиватися до своєї сучасної форми в наступні століття. Вона здобула свою ідентичність як нація не як територія, окупована «малоросами», як Російська імперія вирішила називати українців, а завдяки довгій історії боротьби проти тиранії. Процес русифікації України, що триває з 18 століття, перетворивши її на щось інше, зазнав невдачі. Якщо й існує нація, яку варто принижувати, то це Росія, оскільки вона порушила закони громадянського суспільства та основи людської гідності.

Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2023. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.