Крим

Як може бути самоочевидним для більшості розумних істот, Крим залишається географічно суміжним з територією України, настільки, що майже кожен, крім російського ультранаціоналіста, зрозумів би невблаганну логіку ситуації, яку Путін вирішує ігнорувати. Крим життєво важливий для інтересів Росії як військовий оплот, що забезпечує доступ до Середземного моря, і, певною мірою, як і раніше є улюбленим місцем відпочинку поблизу, яке росіяни дуже хотіли б назвати своїм.

Правдоподібна причина вторгнення Росії в Україну, яку вісім років тому озвучив сенатор Джон Маккейн, зводиться до забезпечення сухопутного коридору через схід України до Криму, який Путін міг би анексувати таким же чином, як і незаконна анексія самого Криму у 2014 році. Цей півострів, що виступає в Чорне море, має виразно заплутану історію, яка ще більше затьмарюється російською риторикою, яка намагається переосмислити його історію як частину іредентистського сценарію.

Скарги Володимира Путіна пов'язані з указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) 1954 року про передачу Криму під юрисдикцію Української Радянської Соціалістичної Республіки (РСР). Ця подія була присвячена 300-річчю Переяславської угоди 1654 року, військово-політичного союзу між Українською козацькою державою під керівництвом Богдана Хмельницького та царем Олексієм. В обмін на свою автономію та збереження своєї віри на спірній території, обмеженій Річчю Посполитою на заході та Османською імперією на півдні, українська козацька кіннота мала забезпечувати безпеку від розширення Османської імперії та могла бути залучена для підтримки у відносинах із сусідньою Річчю Посполитою.

Особлива небезпека на той час існувала в Криму та його зв'язках з Османською імперією. Кримські татари, залишки Золотої Орди монголів, які вторглися в Україну в 13столітті , домінували на півострові протягом століть. У 16столітті Кримське ханство об'єдналося зі своїми ісламськими сучасниками на півдні, османами. Вони підтримували торговельні відносини та співпрацювали у військових вторгненнях переважно в південних степах сучасної України.

Протягом наступних 150 років, зі зростанням царської Росії, ослабленням козацької держави та занепадом Речі Посполитої, значна частина сучасної території України була захоплена Російською імперією. До 1783 року, за правління Катерини II, Кримське ханство було включено до складу імперії після остаточної поразки османів та Кучук-Кайнарджійського договору.

Російська імперія продовжувала свою територіальну експансію на захід і схід протягом першої половини 19століття . Усвідомлюючи ослаблення Османської імперії, цар Микола I спробував захопити балканські землі на південному сході, щоб отримати вільний доступ через Боспорську протоку до Середземного моря. Як наслідок, у Британії, Франції та Сардинії-П'ємонту виникли економічні занепокоєння щодо їхніх комерційних інтересів на Близькому Сході. Коли російські бойові кораблі атакували османські військово-морські сили в порту Чорного моря запальними снарядами, підпаливши їх та вбивши понад 2000 військовослужбовців, західні країни вжили заходів, розв'язавши Кримську війну, яка тривала до 1856 року. Росія зазнала нищівної поразки, втративши понад 450 000 осіб, її Чорноморський флот був знищений разом із головним кримським військово-морським портом Севастополем. Паризький договір, що настав після цього, демілітаризував Чорне море, залишивши південне узбережжя Російської імперії повністю вразливим. Історик Шепард Б. Клаф визначив надмірні повноваження царя Миколи у його прагненні контролювати Чорне море та за його межами, а також його неправильну оцінку реакції Західної Європи як дві основні причини війни та остаточного приниження Росії.

Татари залишалися більшістю населення Криму до середини 19століття . Дискримінаційна політика щодо татар існувала протягом усього часу династії Романових і почала проявлятися у скороченні чисельності населення. Культурне залякування з руйнуванням пам'ятників і мечетей, примусовим переселенням і насильством продовжилося і в 20столітті . Татарське селянство було закріпачене після 1796 року, залишаючись таким до 1861 року, коли кріпацтво під землевласниками було замінено економічним кріпацтвом. Протягом перших 100 років включення Криму до складу Російської імперії переписи населення показали різке падіння представництва татар з 87,6% до 35,6% на початку 20століття . Між 1820 і 1860 роками до Криму навмисно ввозилися російські, українські, німецькі та інші колоністи, що призводило до розбавлення татарського населення.

Як Перша світова війна, так і Лютнева революція 1917 року в Росії раптово змінили долю Криму. Різка зміна політичних обставин дозволила низці татарських націоналістів повернутися з еміграції та створити Кримськотатарську націоналістичну партію, яка вимагала територіальної автономії. Після цього відбулися установчі збори з власним урядом. Це підтримувало українське керівництво на той час, але з коротким приходом до влади більшовиків прагнення до автономії було недовгим. Радянський уряд швидко замінив останній, але, у свою чергу, був витіснений приходом німецьких військ, які продовжили витісняти більшовиків. Поразка Німеччини в 1918 році повернула Крим під контроль Росії в той час, коли країна була охоплена громадянською війною. Війна значною мірою протиставила більшовицьку Червону Армію антирадянській Білій Армії, хоча, насправді, до неї було залучено кілька додаткових різнорідних національних елементів. Ближче до кінця війни Біла Армія відступила до Криму, де вона зробила свій останній бій і остаточно зазнала поразки в жовтні 1920 року.

Із завершенням громадянської війни Володимир Ленін зіткнувся з національною проблемою, що виникла внаслідок розпаду Російської імперії. Щоб зберегти її територіальну цілісність, він виступав за союз визнаних націоналістичних республік, кожна з яких мала б власну автономію, але під централізованою владою представницького уряду, який гарантував би їхню безпеку та економічний добробут. Ленін також усвідомлював необхідність придушення досить універсального російського почуття переваги над іншими національностями старої Російської імперії, оскільки це не узгоджувалося з новою ідеологією комуністичного егалітаризму, яку він пропагував. Як наслідок, у жовтні 1921 року Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (АРСР) стала невід'ємною частиною Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РСФСР) разом з кількома іншими утвореннями, включаючи Українську РСР, які фактично керувалися з Москви. Однак російський шовінізм, настільки глибоко вкорінений у минулому, залишається рисою, яку важко стримати навіть донині.

Ленін помер у 1924 році, а його наступником став Йосип Сталін, який очолював Радянський Союз до своєї смерті у 1953 році. До кінця 1920-х років Сталін відмовився від удаваного егалітарного ідеалу, втіленого в революції, та взяв на себе роль диктатора режиму, який тепер діяв як постачальник страху. Кримські татари в середині 1920-х років становили лише чверть населення півострова, оскільки прибуття нових росіян зросло до 42,2% цього населення. Нова економічна політика Сталіна з її примусовою колективізацією та реквізицією зерна призвела до широкомасштабного голоду в 1931-32 роках на більшій частині України та в Криму, втративши 100 000 життів лише на півострові. Сталінський терор продовжився арештами татарських політичних діячів, науковців, журналістів та фахівців, а потім стратами або засланням у віддалені райони Союзу. За переписом населення 1939 року кримські татари становили 19,4% населення, їхня культура та мова були маргіналізовані, а їхня ідентичність поглинута подальшим прибуттям росіян. Розпочалися етнічні чистки з виселення татар та кількох інших меншин.

Вторгнення Німеччини до Радянського Союзу під час Другої світової війни включало окупацію Криму, під час якої було затримано та вбито 40 000 євреїв. Близько 3500 кримських татар, які виступали проти сталінських репресій та переслідувань, приєдналися до німецьких військ, щоб протистояти росіянам. Коли російські війська повернули Крим у 1944 році, Сталін здійснив культурний геноцид татар у відповідь, депортувавши майже 240 000 осіб, переважно жінок, дітей та людей похилого віку, головним чином до Узбецької РСР та інших країн Центральної Азії. Протягом перших 18 місяців вимушеного вигнання майже половина померла від пережитого холоду та злиднів, а 8000 фактично померли під час транспортування. Перепис населення 1979 року показав, що татарське населення скоротилося до 5422 осіб, що становить лише 0,2% населення. Після 45 років вигнання 260 000 татар повернулися до Криму під час горбачовської перебудови наприкінці 1980-х років. Жодних репарацій запропоновано не було. 80 000 домогосподарств і 360 000 акрів землі, які раніше були покинуті, тепер опинилися у власності інших. Кримська АРСР була скасована в 1945 році, і вона вже не була автономною державою, а стала областю, ще одним адміністративним регіоном у складі РРФСР.

У 1991 році Україна здобула незалежність як суверенна держава, частиною якої тепер був Крим. На грудневому референдумі 92% населення проголосували «за», тоді як 54% населення Криму, яке на той час складалося з росіян на 60%, проголосували таку ж саму відповідь. Між переписами 1989 і 2014 років відсоток татар у населенні Криму зріс з 1,6% до 12,6%. Вони були справедливо визнані Україною та Європейським Союзом корінним народом, на відміну від «національної меншини» росіянами. 

Передача Криму до складу Української РСР у 1954 році була проголошена як визнання «великої братньої любові та довіри російського народу до України» та мала на меті проілюструвати марксистсько-ленінське пролетарське ставлення до всесвітнього братерства. Повніша картина обставин того часу свідчить про те, що політична доцільність могла відіграти більш значну роль у цьому рішенні, як зазначається в есе Марка Крамера, директора Програми досліджень холодної війни Гарвардського університету та старшого наукового співробітника Центру російських та євразійських досліджень Девіса. Прихід Хрущова до влади в 1953-54 роках не був гладким. Післясталінська боротьба за владу з тодішнім прем'єр-міністром СРСР Георгієм Маленковим загрожувала його амбіціям. Відповідно, Хрущов прагнув заручитися підтримкою інших еліт у партії, включаючи Олексія Кириченка, першого секретаря Комуністичної партії України та члена Президії Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС). Передача земель Криму до складу Української РСР забезпечила б необхідну політичну підтримку. Крім того, цей крок, очевидно, посилить громадську думку в Україні щодо Росії завдяки включенню російської більшості в Криму до виборчого населення країни.

Мало що можна сказати про подальший політичний та економічний розвиток Криму протягом решти радянської епохи, оскільки його доля була пов'язана з Українською РСР і, можливо, ще більше з рештою СРСР. У 1991 році йому знову було надано автономний статус, цього разу вже у складі Української РСР. Невдовзі після розпаду Радянського Союзу віце-президент Росії Олександр Руцькой, вже у 1992 році, закликав до відокремлення Криму від України. Плоди етнічних чисток Криму та його поступової окупації росіянами, значною мірою шляхом створення військової присутності, почали давати результат з обранням проросійського лідера сепаратистів Юрія Мєшкова, який отримав понад 70% голосів на президентських виборах 1994 року у другому турі. Референдум зафіксував 80% схвалення більшої автономії від України та подвійного російсько-українського громадянства. Однак економіка Криму зміщувалася в бік більшої залежності від України в торгівлі, оскільки 80% промислових товарів продавалося там. Розчарування в Мєшкові та політичні чвари всередині проросійської політичної фракції призвели до краху керівництва. Зрештою, у 1995 році український парламент втрутився та скасував конституцію Криму, яка скасовувала посаду президента. Переважаючі російські настрої, як і слід було очікувати, продовжували панувати серед населення, яке у 2014 році налічувало 2,3 мільйона осіб, з яких 68% становили росіяни, 16% українці та 13% татари.

Революція на Майдані 2014 року в Україні призвела до повалення проросійського президента Віктора Януковича, який втік до Росії в пошуках захисту. Протягом надзвичайно коротких кількох тижнів, з кінця лютого до початку березня, безсумнівно, заздалегідь спланованим чином, російські війська захопили весь Крим, і Верховна Рада Криму проголосувала за об'єднання з Росією. Референдум, проведений протягом 10 днів після оголошення, сміховинно пропонував варіанти або приєднання до Росії, або повернення до минулого стану справ як автономної невід'ємної частини України. Повідомлялося про явку 83%, з яких 96,7% проголосували за об'єднання з Росією, результат, який здавався неправдоподібним, враховуючи, що майже 30% населення складали етнічні українці, татари та інші маргіналізовані меншини. Не дивно, що витік звіту Ради з прав людини Росії показав, що явка насправді становила 30%, і лише половина проголосувала за приєднання до Росії. Більше того, сертифікація визнаним міжнародним органом не враховувалася, тому подія була сприйнята більшістю світу як фіктивна.

Сумнівний результат, однак, не стурбував російське населення, яке, здавалося, тішилося ідеєю повернення території, яку воно вважало своєю, незважаючи на сумнівне минуле, створене ними ж. Збереження національних кордонів та суверенітету належним чином обраних держав, викладених у Статуті ООН, Гельсінському акті, Алматинській угоді, Будапештському меморандумі та, зокрема, Договорі про дружбу, співробітництво та партнерство з Україною, здавалося б достатнім захистом у цивілізованому світі від такого відвертого порушення, скоєного тут, але ці угоди не пропонували нічого подібного. Усе це зараз показує, що Росія — це країна, на довіру якої не можна покладатися.

Довга історія зловживань, скоєних у Криму, що посилювалася на нинішню війну, що охопила всю Україну, зокрема її східний регіон, незабаром закінчиться. Військові втрати Росії у озброєнні та особовому складі, які продовжують зростати, труднощі з постачанням та запасними частинами, а також неминучий економічний колапс через санкції та необхідне вилучення активів не віщують нічого доброго для такої ізольованої країни. Гірше того, втрата довіри серед молодого покоління, яке бачать крізь дезінформаційну риторику та покидають свою країну, щоб відновити майбутнє, в якому вони зможуть вільно застосовувати свій інтелект деінде, паралізує її суспільство. Доля Криму, зрештою, якою б не була його демографічна картина, буде залежати від того, яким він бачитиме своє майбутнє. Росія ще не бачила кінцевої точки у своїй низхідній спіралі, і їй також доведеться судитися за терор, який вона спричинила.

Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2022. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.


Одна думка про “Крим”

  1. Дякую за історичну перспективу. Стільки я не знав, скільки ж я дізнався!

Коментарі закрито.