Злочин і кара (Частина 1)

Європейський Союз (ЄС) нещодавно оголосив Росію державою-спонсором тероризму. Занадто часто злочин проти людяності, хоча й очевидний для всіх, не засуджується повсюдно. Приховані, менш благородні мотиви дозволяють йому продовжуватися, поки світова спільнота залишається паралізованою економічними, геополітичними та правовими дискусіями. Вторгнення Росії в Україну є таким злочином. Прийняття нинішнього стану справ, здається, нормалізує поведінку злочинця та надає певне виправдання злочину. Звичайно, уявлення про те, що існує найменше припущення для кричущої злочинності, залишається поза межами допустимого. Зрештою, ті, хто страждає, – це постраждалі, ті, хто вижив після злочину. Втрату життя неможливо подолати. Викрадення дітей залишається осудним і непрощенним.

Зруйнований багатоквартирний будинок у Бородянці.

Ненависть триватиме поколіннями, навіть більше, ніж раніше. Не можна заперечувати бажання України продовжувати опір і відновлювати спосіб життя, заснований на її історії, культурі та вірі. Залишаються лише матеріальні втрати – ті елементи життя, які дозволяють відновити громадянське суспільство в країні, яка просто хотіла продовжувати своє існування в європейській спільноті, в якій, на її думку, мала майбутнє.

Чи вирішить Росія з її нинішнім режимом повернутися до світової спільноти в цілому як почесний та доброзичливий учасник світових справ, чи продовжуватиме вважатися ізгоєм, значною мірою залишається на розсуд окремої людини. Наразі, схоже, вона не здатна відмовитися від курсу, на який доленосно присвятила свою націю. Хоча злочин продовжує розгортатися, нещодавно обговорювався ряд важливих питань щодо передісторії нинішнього конфлікту та необхідних репарацій, які заслуговують на перегляд, щоб розпочати визначення курсу його вирішення.

Провина

Основне правопорушення, для якого не було прийнятного виправдання, стосується вторгнення в Україну, суверенну державу, з боку домінантного регіонального автократичного режиму, Росії. Достатньо лише звернутися до цього окремого питання, щоб аргумент був обґрунтованим.

Росія тричі підписувала угоди, що засвідчували повагу до суверенних прав окремих держав існувати в мирі в межах своїх визначених кордонів. Статут Організації Об'єднаних Націй був першим з них у 1945 році. Другим був Біловезький меморандум 1991 року, який передбачав приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Україна виконала свою обіцянку ліквідувати всю ядерну зброю зі своєї території, гарантуючи підтримку своїх кордонів, свою незалежність та суверенітет з боку Російської Федерації, Сполучених Штатів та Великої Британії. У Основоположному акті НАТО-Росія 1997 року Росія знову зобов'язалася не загрожувати жодній країні НАТО чи країні, що не входить до НАТО, хоча до 2004 року вона втручалася в український виборчий процес, що призвело до Помаранчевої революції , а до 2007 року здійснила кібератаки на Естонію. У 2008 році вона вторглася до Грузії, а в 2014 році анексувала Крим. Вкрай сумнівний референдум у Криму призвів до абсурдних результатів, які можна побачити лише на президентських виборах у Росії. Як це буває у випадку з Росією, за цим послідувала незаконна анексія Криму.

Жорстока поведінка російських загарбників в Україні призвела до судового переслідування за воєнні злочини, яких налічується кілька – масове переміщення населення; примусова депортація; невибіркове бомбардування цивільних установ; навмисні обстріли медичних закладів та енергетичної інфраструктури; тортури; масові страти; зґвалтування; викрадення дітей; конфіскація природних ресурсів; та крадіжка особистого майна. Це ганебна поведінка, негідна будь-якої країни, яка стверджує, що її вважають цивілізованою, і, звичайно ж, не такої, яка прагне виправдати вторгнення.

Школу у Харкові зруйнували російські ракети.

Незважаючи на заяву Володимира Путіна про те, що Росія прийняла геополітичні реалії, що виникли після розпаду СРСР, що він не окупуватиме Україну та поважатиме український суверенітет, його наміри довели протилежне. Розбіжність між тим, що Путін говорить, і тим, що робить, стала ще раз чітко видною після анексії ним Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей України, так само, як він це зробив з Кримом.

Виникли дебати щодо того, чи слід притягнути Захід, і особливо Сполучені Штати , до відповідальності за ланцюг подій, що призвели до цієї катастрофи. Бажання звинуватити тут когось узгоджується з раніше висловленою Росією думкою, що НАТО вторглося на її кордони, і що це вважається загрозою її безпеці. Безумовно, більшість східноєвропейських країн разом із балтійськими країнами Естонією, Латвією та Литвою стали членами НАТО з міркувань власної безпеки. Висловлювалися занепокоєння щодо реакції Москви на це. Деякі експерти цитували Джорджа Кеннана, американського дипломата, який наприкінці 1940-х років виступав за політику стримування експансіоністських намірів СРСР, що призвело до прийняття доктрини Трумена. Цікаво, що Кеннан пізніше попередив, що розширення присутності НАТО до кордону Росії було б помилкою .

Але Швеція та Фінляндія, остання з її 830-мильним кордоном з Росією, які обіцяють вступити до НАТО схоже, ледь звернули на це увагу Росії. Тож як щодо аргументу щодо втручання НАТО? Здається, що він зник як чергова невдала спроба виправдати незаконну війну. Тут чітко видно протилежне твердження: сусідні суверенні держави прагнуть відкинути залякування з боку дедалі авторитарнішого та войовничого режиму.

Польща, Угорщина та Чеська Республіка були першими з країн Східного блоку, які вступили до НАТО у 1999 році. Болгарія, Румунія, Словаччина та Словенія були прийняті у 2004 році, як і Естонія, Латвія та Литва. Росія, усвідомлюючи скрутне становище, попередила свої попередні країни-члени Варшавського договору щодо таких дій, але всім було очевидно, що більша інтеграція з Європою є бажаною, враховуючи минулий досвід боротьби з домінантною Росією та загрозу, яку вона все ще може становити. Тут не було жодного примусу з боку НАТО. Росія витратила більше часу та енергії під час Холодної війни на проведення військових чи поліцейських операцій проти власних членів Варшавського договору, ніж деінде. Замість того, щоб розглядати цю динаміку як привід для переосмислення місця Росії в європейській спільноті, Путін посилив свою позицію , коли у 2004 році побачив, як українські настрої зміщуються в бік Заходу та демократизації.

Втручання Росії в політичні та урядові справи України міцно вкоренилося на час президентських виборів 2004 року. Проросійський кандидат Віктор Янукович та його Партія регіонів були одним із таких каналів впливу. Януковича звинуватили у фальсифікації виборів, що призвело до національних протестів, відомих як Помаранчева революція. Це призвело до других виборів, на яких президентом став його опонент Віктор Ющенко. Ющенко зазнав отруєння діоксином під час кампанії, подію, яку приписують, хоча й не доведено, Путіну. звичка отруєнняпродовжує залишатися одним із найбільш бажаних методів убивства з боку режиму Путіна.

Сполучені Штати на той час виступали за демократичні зміни, але не брали участі у фінансуванні опозиції , яка виступала проти проросійської фракції. Протягом кількох років вони фінансували через спонсорство Агентства США з міжнародного розвитку та Національного фонду підтримки демократії підтримку вивчення демократичних процесів, незалежних ЗМІ, проведення вільних і чесних виборів та моніторингу виборів. Це було зроблено спільно з агентствами ЄС. Підтримка була повністю позапартійною.

Згодом американське втручання в українську політичну сцену проявилося у 2005 році, коли Партія регіонів найняла Пола Манафорта політичним консультантом. Пізніше Манафорт став керівником передвиборчої кампанії Дональда Трампа. Як лобіст проросійської політичної фракції в Україні, йому було доручено перетворити імідж Януковича на образ вигаданого прозахідного демократичного реформатора. На той час російські розвідувальні агенти впроваджувалися в різні українські урядові установи з чіткими намірами впливати на проросійські настрої.

Партію регіонів, яку на той час також відчувають за її проросійські погляди, звинувачували у тому, що вона стала «притулком для донецьких мафіозі та олігархів», що було типово для російської політичної арени протягом усього терміну правління Путіна. Манафорт продовжив організувати кампанію з дискредитації Юлії Тимошенко, лідерки опозиції на президентських виборах 2010 року, звинувативши її партію у заохоченні антисемітизму та скоєнні вбивств. Більше того, політично мотивоване кримінальне засудження Тимошенко за зловживання владою та розкрадання призвело до семи років позбавлення волі. Європейський суд з прав людини згодом постановив, що її арешт та засудження були незаконними. Янукович переміг на президентських виборах 2010 року на платформі, яка сприяла вступу до ЄС.

Президентство Януковича відзначилося його особистими ексцесами, запереченням сталінського геноциду в Україні 1930-х років і, нарешті, його нездатністю підписати Угоду про асоціацію з ЄС у 2013 році. Хоча остання пропонувала значні торговельні переваги із Західною Європою, включаючи доступ до судів та банківських систем, вона була неприйнятною для Путіна і тому нестійкою для Януковича. Далі відбувся Євромайдан, або «Революція гідності», як її згодом назвали. Янукович втік з країни до Росії, а український парламент оголосив про нові президентські вибори, як це передбачено їхньою конституцією.

Путін, звичайно, вважав за потрібне оголосити цю справу державним переворотом, і протягом двох днів розпочалися проросійські демонстрації, Крим був захоплений неофіційними російськими військами у формі, а урядові будівлі були захоплені. Подібний процес розгорнувся в Донбасі на сході України протягом кількох місяців; цього разу фінансовані Росією сепаратистські сили, підтримувані російськими підрозділами, очолили ці зусилля. Ці події відображають навмисне втручання Росії протягом тривалого часу, задовго до оголошеного Путіним «перевороту».

Можливо, Росії час переоцінити своє місце у світових справах і припинити намагатися відродити минулу славу чи слухати автократичних лідерів, які обіцяють повернути ту славу, що належала минулим століттям. Залишена безпритульною та безвідповідальною, російська автократія продовжуватиме своє міжнародне бандитство зі своєю звичною самовпевненою риторикою. Її потрібно змусити відповісти за свої жахливі провини, як і належить будь-якому злочинцю. Можливо, тоді цей конкретний урок історії нарешті матиме свій момент.



Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2022. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.


3 думки про “Злочин і кара (Частина 1)”

  1. Ще один чудовий пост! Переслідування Росії за воєнні злочини стане випробуванням рішучості західних демократій. І на відміну від минулого (Нюрнберг), ми не можемо дозволити собі чекати, поки Росія програє цю війну (що вона програє), перш ніж розпочнеться якась форма судового переслідування.

  2. Добре написано і ВАУ, я багато чого навчився!
    Дякую.

  3. Дуже вичерпний блог. Було легко читати, розуміти та осягати масштаби поведінки Росії! Дякую.

Коментарі закрито.