Поточний конфлікт з Україною, викликаний войовничістю Росії, створив потребу в перегляді уявлення про те, що у світогляді Путіна два народи насправді є «єдиним цілим». Це не так. У липні 2021 року, за сім місяців до свого вторгнення в Україну в лютому 2022 року, Путін представив свою версію історії Росії, в яку він поєднав ранню історію України. Тепер зрозуміло, що його есе мало на меті надати історичне виправдання, хоч би як воно було болісним, і слугувати преамбулою до його вторгнення в сусідню суверенну державу. У ньому він стверджував про спільне походження від скандинавської інтервенції в регіоні в ранньому Середньовіччі. Це незграбний погляд на історичний факт, обмежений його залежністю від завоювань та гегемоністської влади, а не обов'язково глибшим розумінням усталених етнолінгвістичних та культурних тенденцій і факторів, характерних для цих різних регіонів. Наратив Путіна ще більше заплутується його наступними твердженнями про те, що попередні політично-транзакційні угоди вплинули на бажання такої нації, як Україна, стати самостійною.
Історія двох народів, як видається, є гарним прикладом того, як історія належить переможцю. Це історія, розказана з виразно російської історичної точки зору, вперше закладена в 19 столітті істориками часів династії Романових, коли питанням соціального статусу дворянства було проголошення походження від первісного джерела, встановленого століттями раніше. Російські письменники, від Карамзіна, Погодіна, Соловйова до Ключевського, дотримувалися одного й того ж наративу: домінуюче місто-держава, Київська Русь IX- XIII століть , зосереджене на берегах Дніпра на території сучасної України, було захоплене монголами в середині XIII століття та знесилене. Після цього відбулося зміщення центру політичної та релігійної діяльності, яке приписували слов'янським народам у регіоні, на північ, де зрештою виникло інше місто-держава, з якого розвинулася Росія як нація.
Путін обґрунтовує це тим, що варяги, або вікінги, як ми їх знаємо на Заході, оселилися та захопили контроль над усталеними фінськими та слов'янськими племенами на півночі з центром у Новгороді. Фактично, це сталося на запрошення цих самих племен, оскільки вони прагнули здобути більшу безпеку шляхом організації та розвитку централізованого місцевого міста-держави, за допомогою якого вони сподівалися подолати постійний конфлікт між собою. Таким чином, була заснована династія Рюриковичів, яка створила територію, контрольовану вікінгами, на півночі.
Вікінги, прагнучи багатства та територіальних переваг, прагнули прокласти шлях на південь до Візантійської імперії, де був набагато більший прибуток. Таким чином, шлях був створений вздовж річки Дніпро, на східному березі якої вже розташовувалося укріплене місто. Розуміючи, що це покращена позиція, вікінги оселилися тут і зрештою захопили контроль над сусідньою територією, підкоривши навколишнє племінне населення. Роблячи так, вони створили те, що згодом буде визнано Київською Руссю, і перемістили центр своїх операцій з Новгорода до Києва.
Протягом кількох поколінь низка місцевих правителів прагнула покращити свої успіхи з Візантією, або військово, або через комерційні угоди. Цього досягали на місцевому рівні шляхом торгівлі з грецькими, а пізніше римськими поселеннями, заснованими вздовж північного узбережжя Чорного моря та Криму, або, більш безпосередньо, з самою Візантією. Путін стверджує, що Київська Русь була просто похідним наслідком заснування Новгорода спочатку на півночі завдяки втручанню вікінгів, не враховуючи абсолютно окреме та більш фундаментальне походження та розвиток іншого народу.
Отже, повернемося назад. Згідно з археологічними даними, свідчення поселень на території сучасної України датуються раннім залізним віком. Її історія позначена послідовними вторгненнями або міграціями центральноазіатських та перських кочових племен, германських народів, остготів та інших племен з Центральної та Південно-Східної Європи. Ті, хто вирішив заселити ці родючі землі, засновували поселення по всій території. Постійні вторгнення зі сходу були забезпечені відносно рівнинною рівниною Каспійської западини, яка забезпечувала коридор проходження на південь від Уральських гір безпосередньо до сучасної України. До IXстоліття торговельні шляхи, встановлені вікінгами в напрямку північ-південь та сусіднім Хозарським каганатом на сході в напрямку схід-захід, зробили Київ потужною віссю торгівлі в регіоні.
З етнолінгвістичної точки зору, вважається, що походження слов'янських народів сучасної Східної Європи виникло на широкій території на південь від Росії, що простягалася від південно-центральної Польщі через південно-західну Білорусію до західної та північно-центральної України, зосередженої переважно на території сучасної України. До 500 року до нашої ери слов'яни вперше почали мігрувати з цього ядра на південь, наближаючись до степів та прибережних районів Чорного моря на території сучасної України. Тут велася торгівля з грецькими, а згодом і римськими поселеннями. У степах на північ від прибережних земель вони асимілювалися серед скіфів, центральноазіатського войовничого народу, який оселився в цьому районі (750 – 250 рр. до н. е.), а пізніше з аланськими племенами (250 р. до н. е. – 250 р. н. е.), зокрема антів перського походження. Київ став однією з найважливіших гірських фортець, звідки вже була налагоджена торгівля з Візантією. Значна частина цієї діяльності відбувалася поступово між IIIі VIIстоліттями , задовго до прибуття вікінгів.
Експансія на північ з того ж слов'янського ядра на територію сучасної Росії призвела до зустрічі з переважно фінськими племенами, де племінний конфлікт зрештою призвів до вищезгаданого запрошення вікінгів, які мали забезпечити організацію та стабільність північному регіону. Сама Україна стала не меншою сумішшю різних народів, що утворюють окрему ідентичність багатоетнічного походження. Це було прямим результатом місцевої географії, яка сприяла міграції східних кочових груп з Центральної Азії, колонізації греками та римлянами північного узбережжя Чорного та Азовського морів, а також прибуттю із заходу поселенців і торговців германського та південно-східноєвропейського походження. Вікінги, які оселилися у своїй новій столиці Києві, тепер асимілювалися зі своїми переважно слов'янськими співмешканцями, створюючи нове суспільство, яке зрештою завоювало гегемонію над усією територією розселення від Балтійського до Чорного моря.
Проникнення кочівників зі сходу продовжувалося через регіон, що переважно належить сучасній Україні, як до, так і протягом цього періоду, який тривав з кінця IXдо XIIIстоліття . Міжусобні війни ще більше послабили державу, і до часу монгольського вторгнення під проводом хана Батия в 1237 році та остаточного нападу на Київ у 1240 році призвели до її захоплення. Однак це не призвело до її ліквідації як централізованої влади, але вона стала такою, що була зобов'язана підкоритися монгольському правлінню. Територія на півночі з центром у Новгороді перенесла свої торговельні зв'язки до Балтійського регіону та вийшла з-під контролю Київської Русі, щоб стати окремою територією, де вона процвітала з XIVстоліття , давши початок Російській імперії, зрештою з центром у Москві.
Київська Русь тепер була зведена до місцевого князівства, але все ще керувалася місцевими лідерами, які стали васалами під монгольським правлінням. Інші сусідні князівства старої Київської Русі на півночі та заході були створені за нового порядку. Природно відбувся зсув місцевої бази влади на захід, віддаляючись від більш поширеного монгольського впливу, і його центром були князівства Галичина та Волинь на території сучасної західної України. Обидва були об'єднані в єдину державу на початку 13століття , але до середини 14 століття були розділеніта поглинені зростаючими королівствами Польща та Литва, оскільки сама Монгольська імперія почала відступати.
У 14столітті було створено потужний союз Польщі та Литви, Річ Посполиту, який мав охопити майже всю територію сучасної України до кінця 16століття . Вже деякий час було відомо, що місцеві землі були добре сільськогосподарськими та містили багато інших ресурсів, які були б дуже прибутковими для правлячого класу. Тепер у самій Україні також відбувалися події, які змінили її саморозуміння та, власне, те, як її національний етос буде перенесений до наших днів.
Залишки монгольської «Золотої Орди», татари, залишалися переважно розселеними в Криму та прибережних районах Чорного та Азовського морів. Протягом 15століття вони встановили стосунки зі своїми ісламськими сучасниками на півдні, османами. Османи захопили Константинополь у 1453 році та тепер прагнули вторгнутися на територію України та решти східної та центральної Європи. Татари надавали військову допомогу, а також виконували роль торгових посередників у сфері сільськогосподарських товарів та постачання рабів, захоплених у степах. У відповідь на такі загрози місцеві жителі міст та навколишньої сільської місцевості України почали організовуватися спочатку в невеликі загони для оборони, а пізніше для наступу, щоб протистояти татарським вторгненням.
Ці козаки, як їх називали, поступово організовувалися протягом кінця XVта XVIстоліть у набагато більші та грізніші кавалерійські загони по всіх степах, і особливо вздовж нижньої течії Дніпра. Часом вони вступали на службу до литовських та польських прикордонних чиновників для захисту міст та землеволодінь, а також проводили військові операції з власного бажання. Окрім місцевих та більш віддалених українських селян та міщан, які приходили до козаків, до їхніх лав вступали й інші люди зі Східної Європи, а також турки, татари та євреї, яких приваблювало вільне існування цього воїнського класу. Їхня організація наслідувала демократичні принципи свободи слова, виборного керівництва та потужного почуття самовизначення.
Було проголошено верховного лідера, гетьмана, а рішення щодо військової політики та союзів приймалися шляхом дебатів як офіцерами, так і нижчими чинами. Вони брали участь у військових кампаніях проти татар і турків на півдні, поляків на заході та росіян на півночі та були відомі своєю майстерністю верхової їзди та мужністю в бою. Їхні ідеали волелюбних, егалітарних воїнів степів стали легендою, яку зображували у творах поетів і драматургів 19століття . Це почуття збереглося й донині в боротьбі проти іноземного впливу за ці ж свободи.
Особливо впливового гетьмана, Богдана Хмельницького, було обрано на посаду в 1648 році, і він спочатку надавав військову допомогу Польщі проти османів. Натомість він прагнув покращити статус козаків в Україні в складі Речі Посполитої, забезпечити амністію за попередні конфлікти з Польщею та дозволити повернення їхньої християнської православної віри на свою територію. Однак угода виявилася складною та затяжною, що призвело до подальших конфліктів і, зрештою, до заяви Хмельницького про звільнення України від влади Речі Посполитої, зокрема Польщі, яка дедалі більше сприяла накопиченню українських земельних багатств своєю правлячою елітою. Тривала безвихідь змусила Хмельницького розглянути можливість союзу з османами, але, коли це не вдалося, він звернувся до Московського князівства, яке утвердилося як наймогутніше з північних князівств.
До середини XVстоліття церковні книжники в Московії вже почали складати нові тексти, що пропагували твердження московських князів про те, що вони тепер є законними нащадками старої династії Рюриковичів та спадкоємцями київського правління з гегемонією над усією попередньою територією Київської Русі. Однак правління царя Івана IV («Грозного»; 1547-1584) призвело до тривалого конфлікту з Литвою та Польщею на заході, внутрішніх заворушень та відсутності спадкоємства після того, як цар убив свого старшого сина. Це призвело Московію до «Смутного часу» (1584 – 1613) після його смерті. Війна з Річчю Посполитою, у свою чергу, призвела до іноземної окупації та внутрішніх конфліктів, які тривали три десятиліття та остаточно закінчилися в 1613 році обранням Михайла Романова царем та встановленням династії Романових.
Династія проіснувала 300 років, завершившись убивством царя Миколи II та його родини більшовиками у 1917 році. Цар Олексій (1645–1676), наступник царя Михайла Романова, продовжив відновлення порядку та розпочав процес централізації влади, прагнучи територіальних здобутків у межах колишньої Київської Русі. З цією метою переговори з Хмельницьким призвели до Переяславської угоди 1654 року, за якою козаки підтверджували вірність царю в обмін на надання самоуправління, класових та майнових прав, а також домовленість про те, що козаки продовжуватимуть вести дипломатичні переговори з іноземними землями.
Давнє прагнення козаків до автономії як держави зрештою суперечило прагненню Московії консолідувати контроль через централізовану владу. У своїх спробах встановити автономну козацьку володіння в Україні та усунути польський вплив, Хмельницький прагнув союзів з протестантськими країнами, залучаючи Швецію, Бранденбург та Трансільванію. Цей підхід непокоїв москвичів, які тепер почали підривати владу Хмельницького. Саме тут, у 1657 році, Хмельницький помер. Його наступник відновив зв'язки з Річчю Посполитою з планом включити Україну до складу Річ Посполитої Польсько-Литовсько-Руської в рамках Гадяцької унії. Спроба зазнала невдачі, але є свідченням невизначеності союзів у той час, коли такі держави, як Польща та Московія, залишалися стурбованими управлінням територією поза межами своєї більш централізованої влади.
Передостанній розділ в історії відносин між козацтвом України та Московії стосувався конфлікту останньої зі Швецією та контролю над Балтійським морем, поки вона все ще боролася з Османською імперією на півдні. Козацьким гетьманом на той час був Іван Мазепа, який обіймав цю посаду з 1687 по 1709 рік. Російський цар Петро I (1682 – 1725) уклав союз з Мазепою, щоб допомогти підкорити татар і турків уздовж Чорного та Азовського морів. Це зрештою забезпечило йому доступ Росії до Чорного моря. Однак його проблеми загострилися на півночі, коли Карл XII Шведський розбив армії Московії та Данії в 1700 році та рушив на південь, щоб підкорити Польщу. Потім цар закликав Мазепу випустити своїх козаків на контрольовані поляками землі в Україні, щоб погрожувати шведському контролю над цією територією.
Після повернення землі Мазепа мав передати її союзнику царя, королю Августу Саксонському. Однак на той час зловживання Москвою щодо українського населення призвели до значного невдоволення серед населення. Втрати козаків помітно зросли під час військових боїв на користь царя, а ще більше зростало обурення через їхнє вербування на роботу в будівництво нового міста Санкт-Петербург, де сотні людей померли від хвороб у болотистій місцевості. Ці фактори, разом із відмовою царя прийти на допомогу Мазепі, коли самим козакам загрожувало польське відродження, призвели до рішення стати на бік шведів, обіцяючи забезпечити незалежну козацьку Україну.
Однак їхня поразка в Полтавській битві 1709 року остаточно поклала край будь-яким подальшим спробам створити незалежну Україну аж до початку 20століття . Наступні два століття в межах Російської імперії стали свідками навмисного знищення української мови та примусового переходу на використання російської мови в усіх адміністративних, культурних та освітніх сферах. Самі росіяни переселилися до міських центрів України, де вони стали домінуючим етнічним елементом, впроваджуючи зміни, що сприяли тому ж російському порядку денному.
Безперечно, історія України, що сягає першого тисячоліття до нашої ери, була непростою, позначеною неодноразовими вторгненнями та тривалим пануванням сусідніх держав. Попри все це, країні вдалося повернутися до своєї власної форми після розпаду Радянського Союзу та розпочати боротьбу за демократичне правління. Її історія відрізняється від історії Росії, попри нещодавні твердження про протилежне. Зрештою, територіальне придбання шляхом завоювання чи указів не виправдовує асиміляції історії набутої території у власний національний наратив.
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2022. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.
Одна думка про “Історичне походження України проти зручної казкової історії Путіна”
Коментарі закрито.