Окрім «корисних ідіотів», яких Володимир Путін завербував у Сполучених Штатах та інших країнах світу для просування своєї пропаганди як у світі, так і всередині Росії, значним елементом підтримки для нього вдома був Патріархат Російської православної церкви (РПЦ).
Під час царського правління з XIVдо початку XXстоліття патріотизм і націоналізм були переплетені з глибокою духовною вірою російського народу, що проявлялося в їхній церкві, особливо по всій сільській місцевості. Однак релігія була фактично ліквідована протягом наступних 70 років радянського правління. Путін знову запровадив її як частину популістської платформи, спрямованої на відновлення об'єднуючих націоналістичних настроїв, наслідуючи те, що, на його думку, характеризувало Російську імперію. Поєднання цих елементів вже давно забезпечує Путіну певну підтримку з боку країни в цілому.
Зображення звірств, скоєних російськими військовими під час невиправданого вторгнення в Україну, викликали майже загальне осудження, але, схоже, залишилися поза увагою тієї ж церкви, яка непохитно стояла на боці свого диктатора/благодійника Путіна. Ця невідповідність нагадує читачеві біблійний уривок у Посланні до Тита 1:16: «Вони стверджують, що знають Бога, але своїми ділами відрікаються Його. Вони мерзенні, непокірні та ні до яких добрих справ нездатні». Патріархат РПЦ стоїть окремо серед конфесій Всесвітньої ради церков не лише за підтримку вторгнення, але й за його фактичне просування, незважаючи на зростаючі докази його неприкритої жорстокості та страждань нації від рук Путіна. Де голос людства від лідера віруючих у країні?
Кирило, 75-річний Патріарх РПЦ у Москві, чиє світське ім'я Володимир Михайлович Гундяєв, був призначений на цю посаду у 2009 році, прийнявши також титул Патріарха Московського і всієї Русі, який на той час нібито поширювався на православних вірян України. Політика вплинула на перебування Кирила на посаді, зокрема його зв'язок з Путіним. Минулі роботи Кирила як активного агента КДБ, можливо, не лише дали йому відповідну рекомендацію на нинішню посаду, але й вплинули на його уявлення про російську гегемонію та імперіалізм. Як такий, українці з самого початку негативно сприймали його як людину, пов'язану зі служінням як державі, так і церкві.
До цього моменту Кирило кілька разів відігравав на себе підтримуючу роль у порядку денному Путіна, деякі з яких варто згадати з огляду на останні вісім років воєнних дій Росії проти України. У 2014 році, коли Путін розпочав своє збройне втручання на сході України, Кирило заспокоїв усіх, хто цього зацікавився, заявивши, що жодної військової загрози не порушується, і що втручання було необхідним для придушення терористичної діяльності католиків та православних сепаратистів, спрямованої на створення окремої Української православної церкви. Такої загрози не було. У 2017 році, щоб ще більше виправдати анексію Криму та отримати схвалення церкви, він нагородив орденами Церкви двох високопоставлених членів новоствореної кримської адміністративної структури, Сергія Аксьонова та Володимира Константинова. Обох фактично розшукувала українська влада за звинуваченням у державній зраді та створенні злочинного угруповання.
У 2021 році Кирило нагородив нещодавно померлого ультранаціоналістичного політика Володимира Жириновського ще одним Орденом Церкви за сприяння відносинам між церквою та державою, а також за підтримку російських духовних цінностей і патріотизму. Ця людина закликала до страти всіх українських військовослужбовців за відсутності будь-якого приводу для війни та виступала за ядерний удар по Ісландії лише для того, щоб залякати Захід і змусити його не втручатися в конфлікт з Україною. Подібним чином підтримка Кирила поширилася на сусіднього білоруського репресивного диктатора Олександра Лукашенка, який залишається при владі з 1994 року та який політично та військово об'єднався з Путіним.
Так само, як Путін вважав Україну васальною державою Росії, підпорядкованою його владі, так і Кирило вважав Православну Церкву в Україні підпорядкованою своєму патріархату в Москві. Неминуче виник конфлікт щодо його юрисдикції над церквою в Україні. Зростаюче занепокоєння щодо церковного керівництва Кирила призвело до того, що Вселенський Патріархат, духовний лідер Східної Православної Церкви, надав незалежне правління або «автокефалію» Православній Церкві України в січні 2019 року, вирвавши її з-під контролю Московського Патріархату. Таким чином, нова церква стала підзвітною виключно Константинопольському Патріархату. Це ознаменувало початок московсько-константинопольського розколу в Східній Православній Церкві, який триває й донині.
Авторитет Кирила в українській церкві вже був підірваний незаконною анексією Криму Путіним у 2014 році. Однак це не зменшило його ентузіазму щодо вторгнення в Україну 2022 року, посилаючись як на відповідне виправдання на схилення нації до західного занепаду, що проявляється у «гей-парадах» та безпідставних заявах про знищення етнічних росіян на сході України. У нещодавньому листі до Всесвітньої ради церков він дивним чином згадав збереження російської мови як додаткове виправдання вторгнення, ніби жертви цього вторгнення, етнічні українці, що проживають в Україні, повинні були зневажати свою власну мову та спадщину.
Московський патріархат, схоже, наближається до статусу ізгоя серед усіх конфесій, подібно до того, як це відбувається з самою державою. За іронією долі, це здається доречним для релігійного лідера, який так глибоко зацікавлений у державі та її лідері Путіні. Але не так для 280 священиків РПЦ у світовій спільноті, які засудили війну у відкритому листі. Зокрема, Амстердамська РПЦ, окрім засудження Кирила, залишила Московський патріархат на користь Вселенського патріархату Константинопольського. Литовська РПЦ також прагне незалежності від Москви. Критика лунала з Ватикану та від попереднього архієпископа Кентерберійського Роуена Вільямса, який запропонував розглянути питання про виключення РПЦ зі Всесвітньої ради церков.
Було висунуто припущення, що Путін змусив Кирила підтримати вторгнення, але цей сценарій суперечить попереднім заявам Кирила. Можна було б очікувати, що переконливішим моральним аргументом буде відстоювання християнського переконання, що людство заслуговує на краще.
Авторське право належить @Kost Elisevich, MD, PhD 2022. Усі права захищено. Будь-яке незаконне відтворення цього контенту призведе до негайних юридичних дій.
Дякую, Косте, за публікацію. Кей Міллер
Мені сподобалося вивчати цю тему, Кост. Дякую Кенді за публікацію у Фейсбуці!!
Дякую за публікацію цієї цікавої та глибокої статті, Кость і Кенді. Незважаючи на те, що мені сказали, що родина мого батька була росіянами, під час дослідження імміграційних документів мого дідуся приблизно 1900 року я з радістю дізнався, що він був з «української території», а саме з Києва. Якби він не іммігрував сюди, дуже ймовірно, я б не народився, оскільки більшу частину його єврейської громади було відправлено до таборів смерті в Німеччині чи Польщі. Схоже, що версія путінського автократичного фашизму та жорстокості така ж обурлива, але зосереджена на знищенні України та її гордого, стійкого та хороброго народу (християни, євреї, очевидно, для нього не мають значення). Наші релігії мають набагато більше спільного, ніж відмінностей. Наша громада тут є гарним прикладом цього. Для мене релігія — це радше етичний кодекс, за яким ми живемо, і його регулярно порушують Путін, його вірні олігархи (і деякі релігійні лідери) та ті, кого він залякує жорстокістю, неприйнятною в цивілізованому світі. Я радий, що ви тут, Кость, і публікуєте ці проникливі думки.
Річард Смолл
У цьому конфлікті є багато чого відстежити. Росія доклала цілеспрямованих зусиль, щоб створити плутанину щодо його причин, але зрозуміло, як усе це розвивалося. Дякую за відповідь, Річарде. Настав час розмістити в Криму військово-морську базу НАТО, щоб покласти край здогадкам щодо Росії.